Публікуємо портфоліо української вуличної фотографині Єлизавети Букреєвої з Києва, Україна, та її розмову з фотографом Ярославом Жарковським, яка відбулась в липні 2021 року спеціально для Untitled.
Ярослав Жарковський: Привіт! Розкажи, будь-ласка, як довго загалом ти займаєшся фотографією?
Єлизавета Букреєва: Це складне та просте питання одночасно. В дитинстві я мріяла, щоб в мене в оці була вбудована камера, і моргаючи я могла би робити кадр. Я кліпала та записувала світлину собі в пам‘яті, навіть зараз я пам‘ятаю перший свій такий «знімок». Потім я підросла і в мене з‘явилась справжня камера. Я фотографувала друзів, якийсь трешовий фешн, навіть весілля. Але років в 20 я перестала знімати взагалі, бо фотографія на замовлення ніяк не склеювалась з дитячою мрією. Ця пауза тривала 6 довгих років. Тож свідомо я знімаю з літа 2019-го року. Саме зараз я відчуваю цей процес так само, як і мої кадри «на око». Різниця тільки в тому, що тепер ці світлини можуть побачити і інші.
ЯЖ: Як ти прийшла у вуличну фотографію?
ЄБ: Я завжди розуміла, що мене цікавить справжнє життя: вулиці, документальна фотографія та соціальні контексти. Тому, в 2019-ому, коли я знову взяла до рук камеру, питання, що саме знімати навіть не стояло.
ЯЖ: Що стало тим тригером, після якого ти вийшла на вулицю і почала знімати?
ЄБ: Сум. Погано йшли робочі справи, мені здавалось, що я не на своєму місці. Декілька тижнів я майже не виходила на вулицю, мені потрібні були якісь зміни. Вийшла я вже з камерою.
ЯЖ: Коли ти на вулиці, що привертає твою увагу? Раніше і зараз. Як це змінювалось і від чого це залежить?
ЄБ: Зазвичай я реагую на маркери, які на мій погляд, найбільше характеризують простір та час, в якому вони знаходяться. Це можуть бути різні символи та образи: килим який прикриває яму на дорозі, або жіночка яка вилазить з льоху у дворі. Я роблю кадр, і потім вже розумію, що хтось приніс той килим, щоб нормально заїжджати у двір. Й це не анекдот, це трагікомедія.
Зараз я не часто звертаю увагу тільки на світло, або на візуальні патерни. Бо я постійно шукаю якісь сенси, і інколи це грає зі мною поганий жарт. Коли я починала, то робила більше абстрактних кадрів, частіше знімала світло та силуети. Мені здається, ніколи в світі так швидко не плинув час як зараз. Все постійно змінюється, важко навіть бути в контексті, не кажучи вже про аналіз всіх подій та новин. Можливо тому, я більше фокусуюсь на тому, що для мене свідчить цей час, аніж на візуальній формі заради форми.
ЯЖ: Розкажи, як ти відчуваєш та розкриваєш потенціал вуличної сцени?
ЄБ: Зазвичай я намагаюсь передбачити розвиток подій, якщо відбувається щось динамічне. На все про все є декілька секунд, тому помилки трапляються. Якщо ж сцена більш-менш статична, то я намагаюсь візуально поєднати людину та простір в одній сцені. Звісно багато кадрів трапляються інтуїтивно, «на ходу». Це якщо говорити про основні ситуації, але на вулиці може статись, що завгодно. Не знятих кадрів в мене багато, але я завжди нагадую собі, що вони вчать більшому, аніж ті, які ти встиг зафільмувати. Я аналізую, чому не вдалось, причин може бути багато: не правильне експонування, сівша батарейка, не можливість підбігти ближче, страх. В майбутньому це допомагає не повторювати свої помилок.
ЯЖ: Розкажи про самий крутий не знятий кадр :)
ЄБ: Якщо згадувати з останніх: я йшла по маленькій дорожці позаду зупинки, як раптом, класична українська бабуся в шляпі і з кравчучкою, починає лупцювати мужчину. Тут під’їжджає автобус, виходять люди. Сцена потужна. Як потім виявилось, то був її чоловік, який трохи перебрав і відмовлявся їхати додому. Буденність нашого життя. Тут проти мене зіграла відстань та широкий кут об‘єктиву. Я просто запізнилась. Але так буває, всіх фото не знімеш.
ЯЖ: Як ти проводиш відбір? Що для тебе хороша фотографію?
ЄБ: Завжди трапляються такі світлини, які я запам‘ятовую під час зйомки. Зазвичай, вони й самі влучні. Сам процес відбору, на мою думку, є ледь не найважливішим та невід‘ємним від особистості фотографа. Наприклад, коли куратори працюють з архівами авторів, які вже померли, вони відбирають якийсь пласт світлин, публікують їх. Чи можна вважати, що авторство все ще належить тільки фотографу? Мені здається, що не зовсім, бо ми не знаємо, який вибір зробив би автор. Фотографія це не лише про зйомку.
Зазвичай я відбираю роботи в той же день, коли знімала. Не раджу такий підхід, бо часто втрачаєш не погані кадри. Але мені зовсім не вдається впорядкувати відзняте за тривайлий час, тому інших варіантів немає :)
Декілька разів бувало таке, що з часом в мене в пам‘яті вспливав певний знімок, на який я не звернула увагу одразу, але мозок запевняв, що він точно є. Тоді доводилось разгрібати хаос мого архіву :)
Хороша фотографія для мене - та, яку хочеш зберігати в пам‘яті.
ЯЖ: Що надихає тебе у вуличній фотографії?
ЄБ: Відсутність планування, я ніколи не знаю, куди мене приведе вулиця, та що буде чекати за рогом. Я майже ніколи не планую свій маршрут завчасно. Обираю вулицю, приїжджаю туди та йду знімати. В мене не поганий внутрішній компас, але один раз я загубилась та не могла згадати, де саме я лишила машину. Шукала шлях по арт-об‘єктам у дворах, квітки з пляшок - найкращий орієнтир :)
ЯЖ: Ти дуже багато знімаєш. Як ти знаходиш час та поєднуєш з роботою?
ЄБ: Не впевнена, що я знімаю дуже багато. Я би сказала, що навпаки :) В середньому вдається десь 2-4 дні на тиждень по декілька годин в день. Це багато?) Мені хотілось би виділяти більше часу, але не завжди вдається ходити по п‘ять годин поспіль. До того ж, треба працювати. В мене вільний графік роботи, тобто я маю виконати певні обов‘язки, а коли я це буду робити нікого не хвилює. Можу все зробити зранку, тоді день вільний. Якби в мене була можливість присвятити весь свій час фотографії, я би обов‘язково використала цю можливість. Тож якщо, вам потрібна людина схильна до документальної фотографії - пишіть :)
ЯЖ: Розкажи про проекти над якими ти зараз працюєш?
ЄБ: Я знімаю декілька проектів зараз, один з них - «Поле чудес. Петрівка». Він про життя людей на барахолці. Про окремий організм всередині міста. Коли я починала його фільмувати, я не очікувала, що залишусь там на рік. Але покинути його не можливо. Через людей, атмосферу, це стійке бажання вижити та жити, яким просочено повітря в цій місцині. Для мене це не точка для контенту, як для багатьох блогерів. Петрівка це про спільноту людей, які роками товаришують, проводять свої вихідні під палаючим сонцем та снігопадом. Завжди мають настрій розповісти цікаву історію, або прочитати разом молитву (один чолов‘яга якось, читав молитву за мою вдачу). Я буваю в різних просторах міста, але ця атмосфера не повторна.
Інша серія - «Мертва вода», в українському фольклорі мертва вода лікує рани, зцілює фізично, але не може повернути до життя. В нас водойми «мертві» більшу частину року, часто їх не враховують при будівництві як самостійну одиницю, або влаштовують сміттєзвалища неподалік. Але, всі збираються біля них з початку травневих та до кінця літа. Ці «мертві» водойми зцілюють душу, дають відчуття єднання людини з природою. Саме це я і документую: типові місцини, людей, воду.
Фотосерія «Мертва вода»
ЯЖ: Візуально відчувається вплив Трента Парка. Які фотографи/письменники/художники/режисери, на твою жумку, повпливали на тебе найбільше?
ЄБ: Якщо говорити про українських авторів, то це Олександр Чекменьов, Олександр Глядєлов та Борис Михайлов. Зовсім різні фотографи, але нам дуже пощастило, що ми живемо з ними в одному часі. Якщо брати весь світ, то мені близькі роботи Бертін ван Манен. Яка ледь не перша довела, що можна знімати на мильницю та потрапити в МоМА (Museum of Modern Art - ред.), а також Грюєйр (Harry Gruyaert), Шор (Stephen Shore), Ескеназі (Jason Eskenazi), Пітерсен (Anders Petersen).
Кіно теж відіграло велику роль в моєму ставленні. Я росла на фільмах Іньярріту, Альмодовара, Земекіса, Ларса фон Трієра, Гаса ван Сента.
ЯЖ: Що привело тебе на барахолку? Розкажи якийсь цікавий/смішний епізод
ЄБ: Саму серію я почала знімати випадково, поверталась з притулку для тварин та заїхала на Петрівку, щоб поїсти, але так і не поїхала :) Хоча саме місце для мене близьке ще з дитинства, щоправда барахолки там тоді не було, раніше збирались на Лук‘янівці.
А от поїздка на книжковий ринок була моєю улюбленою розвагою. Я майже кожні вихідні приїжджала туди з мамою, або дідусем. Там можна було придбати диски з піратською музикою та фільмами, які потім обмінювали на інші. Різні журнали, постери, ігри. Це був "інтернет" мого дитинства :) Зараз атмосфера книжкового ринку змінилась, багато точок пусті, загалом лишились підручники та канцтовари. А от частина з барахолкою, все ще має ту саму атмосферу.
Все що стається на Петрівці, залишається на Петрівці :) Різних ситуацій за рік було багато, я взагалі майстер опинитись в дивних обставинах. Зі смішного: якось продавець плову вихопив мене з потоку, та почав кружити в вальсі, танцюю я погано, тому сміялись всі. Але запам‘яталась мені найбільше ситуація з жіночкою, яка обурилась тому, що я знімаю. Вона кричала на мене: «Ви знімаєте, щоб показати всьому світу, як бідно ми живемо, мені соромно, йдіть звідси!». Далі почався діалог всіх з усіма, хаос, суперечка. Та я так і не встигла зазначити, що жодному продавцеві на Петрівці, або на будь-якому іншому ринку не має бути соромно за себе, або за обставини в яких вони опинились. Соромно має бути іншим людям, але в нас розмова не про політику :)
ЯЖ: Чи відчуваєш ти різницю між вуличною фотографією в Україні та світі? Що є основною відмінністю? І в цьому контексті, розкажи чи бачиш ти розвиток цього напряму?
ЄБ: Ми так чи інакше, всі відрізняємось від інших народів, або культур. Тому звісно і фотографія, та відношення до фотографії буде різним. Україна, досить погано висвітлена в світовому полі. Немає сучасних асоціацій з країною та культурою. Тому наша вулична фотографія може бути не зрозумілою для інших. Гаражі, льохи, ополонка на Водохреща, для нас це звично.
Для нас це така ж вулична фотографія як кольорові вулиці Марокко та пар з труби Нью-Йорку. Тільки ці місця мають впізнаваність у світі, а Україна поки що ні. Я впевнена, що вулична фотографія буде розвиватись та трансформуватись, вона вже змінилась.
ЯЖ: Як? У порівнянні з яким часом?
ЄБ: Я можу помилятись, але якщо брати глобально, то зараз в вуличній фотографії стало менше документальності. Так є запит на унікальні ситуації, але я завжди себе питаю: «Чи будь-яка людина з камерою на цьому місці, зробила би саме такий кадр?». Це риторичне питання. Добре це чи погано, покаже тільки час.
З іншого боку, вулична фотографія виходить за межі вулиць. І я не бачу в цьому нічого поганого, жанр може і має трансформуватись. От цього року на Італійському фестивалі вуличної фотографії перемогла світлина з коровою. Цією коровою локальна спільнота ніби натякає, що не треба боятись виходити за межі.
ЯЖ: Якби ти могла потрапити потрапити на будь-яку фотографію (стати елементом) і провести там тиждень, яка фотографія це б була і чому?
ЄБ: Одразу в голові промайнули роботи Еглстона та Америка 70-их. Але все ж таки, я оберу ось цю світлину Тіш Мурти, Англію кінця 70-80-их. Удар по робочому класу, період жорстких реформ, руйнування основних стовпів тодішньої Великобританії. Дуже цікаво було би побачити життя маленького індустріального міста в цей період. До того ж, це шанс познайомитись ще й з Мартіном Паром :)
ЯЖ: Що би ти порадила собі, коли починала фотографувати?
ЄБ: Менше думай, більше довіряй собі, та ніколи не економ на зимовому одязі :)
Букреєва Єлизавета (1993 р. н., Київ) - українська вулична та документальна фотографиня. Учасниця виставки ICP Concerned 2020 в Нью-Йорку, фіналістка Italian Street Photography festival 2021. Фотографії публікувались у виданнях Eyeshot Magazine, The Village Україна, Untitled, The Reporters та The Ukraïner.