Вулична фотографія Яни Сідаш

Публікуємо портфоліо львівської вуличної фотографині Яни Сідаш та її розмову з фотографом Ярославом Жарковським, яка відбулась в червні 2021 року спеціально для Untitled.


село Гребенів, Львівська обл., Україна, 2020

Ярослав Жарковський: Привіт, Яно! Як відбулось твоє знайомство з фотографією, що було тим тригером, який тебе спонукав вийти на вулицю фотографувати?

Яна Сідаш: Привіт! Знаєш як буває, ти побачиш ненароком щось, чого раніше не бачив, і світ перевертається. Так і в мене сталось, спонтанність і захоплення. Звісно, я не можу не згадати своїх перших шкільних захоплень фотографією, але це було радше щось незвідане і тим і цікаве мені. Але о, як я мало розуміла тоді, що таке дійсно захоплення і в що воно перейде…


Львів, Україна, 2021

ЯЖ: Які були твої очікування, коли ти починала фотопроєкт "365" та що вийшло насправді?

ЯС: 366! :) Загалом, я дуже запальна людина, коли мене щось проймає, я віддаюсь цьому сповна, так і тут, захотілось віддатись фотографії повністю, пощастило, що це вийшло взаємно :)


Насправді я нічого не очікувала, не знала, наскільки складно це буде реалізувати, але також і уявити не могла, наскільки це стане способом мого життя.


Львів, Україна, 2020

ЯЖ: Ти одразу пішла на фотокурси, була у менторській програмі групи "Українська вулична фотографія", де твоїми менторами були Михайло Палінчак та Тарас Бичко, а також вчилась у вуличного фотографа Іллі Штуци. Розкажи про цей досвід та як він вплинув на кожному з етапів, до проєкту, під час і після?

ЯС: Твоє улюблене питання :) Насправді кожен пройдений етап веде мене кудись далі, і це виходить якось само собою. У фотошколу я взагалі не планувала іти, але не знаючи, як рухатись далі, все ж вирішила спробувати. Бувши дилетанткою ще тою, я тоді дуже скептично ставилась до будь-яких шкіл фотографії, бо ж бачте фотографувати навчити неможливо… зараз я трохи ширше на це дивлюсь. На курсах, школах, майстеркласах ніхто і не намагається тебе навчити фотографувати, але там є люди з колосальним досвідом та знаннями, які діляться своїм світом і впускають тебе в нього, це наче вікно, в яке можна поглянути й зрозуміти, що тобі справді цікаво те, що ти бачиш і ти розумієш, як хочеш поринути в це сама. Цікаво вийшло ще те, що на другий день мого "ваншоту" ("OneShotEachDay" - ред.), почалась програма менторства, яку зініціювали адміністратори УВФ (спільнота "Українська вулична фотографія" - ред.), пам’ятаю, як раптово мене поринула фотографія зі всіх сторін: теоретичні моменти, знайомство з іншими фотографами, практичні сторони моїх щоденних блукань (на початку тільки так я б назвала свої фотографії), і ось, збираючи все це докупи, вийшло щось цілісніше і вагоміше з моїх тодішніх пошуків себе у фотографії.


Жовква, Україна, 2020

ЯЖ: Як змінилось твоє життя після проєкту "365" та яку найкращу пораду ти отримала за цей час?

ЯС: Після проєкту (якщо його можна так назвати) радше змінилась я сама. Я зрозуміла цінність напористості, впевненості й щоденної роботи над собою. Він став моїми сходами. Не скажу, що я стрімко підіймаюсь ними вгору, але як мінімум стараюсь не користуватись ліфтом і не стояти на місці. Висновок, який я зробила після "ваншоту" — це завжди взувати зручні кросівки, мати при собі парасолю і підходити до людей на крок ближче, ніж ти можеш.

Найкраща порада, яка мені запам’яталась — це те, що будь-де можна зняти хороший кадр, будь-де.


Львів, Україна, 2020

ЯЖ: Наскільки важлива для тебе спільнота, в якій ти зростаєш як фотограф? Чи можливо розвиватись самостійно, без ком'юніті?

ЯС: Мені здається люди – це завжди дуже важливо. Щоб не казав ніхто, що це пейзаж, наприклад :)

Якщо серйозно, то думаю, спільнота допомагає тобі розкриватись, ну звісно, можна поринути в книжки, фільми й щось там ще, але розкоші спілкування все одно ніхто не скасовував.


Особисто для мене спільнота однодумців – це важливо, вона дуже багато мені дала і дає, особливо я це розумію зараз, крізь призму фотографії, це обмін багаторівневою енергією, відчуття її сили.


Львів, Україна, 2020

ЯЖ: В одному інтерв'ю ти сказала, що: "Більшість стріт-фотографій стереотипні й не несуть особливого змістового навантаження — вони не мають ніякої цінності, окрім візуальної". Розкажи детальніше, що ти маєш на увазі та як ти ставишся до творчості фотографів, для яких зміст у фотографії, на одному з етапів їхньої творчості, не мав ніякого значення. Наприклад, В. Цурборн, Іллі Штуца та Г. Пінхасов?

ЯС: Тоді я говорила про ілюстрації, бездумні кадри, шаблони, які переповнюють інстаграм і називаються “стріт фотографіями”, виправлю себе тоді, і скажу, що й візуальної цінності такі фото не несуть.


Якщо говорити про форму як підхід до своєї роботи, дослідження візуального, то це вже зовсім інша історія. Зрештою, мені здається, змістове навантаження можна передати й формою, просто це буде іншого поля зміст. І так, перелічених фотографів я дуже люблю і часто надихаюсь їхньою творчістю.


Львів, Україна, 2020

ЯЖ: Колись ти сказала, що "Фотографія не закінчується стрітом, але для мене вона з нього починається" – і продовжилась у проєкті "Кафе "Кафе". Розкажи, будь ласка, що було тою суміжною лінією між стрітом і документалістикою, яка привела тебе у привокзальне кафе?

ЯС: Мене завжди торкала документалістика, і я зараз не лише про фотографію, це наче якась невидима рука завжди тягнула мене в цю сторону і врешті я вирішила їй піддатись. Не хочу говорити про межі вуличної й документальної фотографії, хочу їх стирати та відкриватись новим категоріям ширшого мислення. Саме в Кафе «Кафе» в мене це виходило, щось було в ньому вуличне, щось документальне, по моїх відчуттях ці поняття взаємодоповнились та об’єднались.


Фотоісторія "Кафе "Кафе", Львів, 2021

ЯЖ: Що було для тебе 1) Найскладніше; та 2) Найнесподіваніше під час роботи над проєктом?

ЯС: О, тут легко відповісти :)

Найскладнішим було почати спілкуватись з людьми, не фотографувати, а говорити. Для мене це було щось колосально нове, я раніше спостерігала за людьми здалека, так би мовити, без контакту, а тут потрібно спілкуватись, слухати, розуміти контекст реального. Я загалом відкрита людина, до своїх, але з незнайомими я часом буваю дуже на відстані й тут не лише себе потрібно було відкривати, а й тих людей, цікавий досвід для мене, це точно.


Найнесподіваніше – це те, наскільки важкий часом процес дарує легкі кадри. Мені здавалось, що процес завжди має бути легким і повітряним, як в Алека Сота з Місісіпі, я ще тоді думала, мабуть, я щось роблю не так, але потім дізналась про його Ніагару, де все було, ой як не легко йому, і тоді я зрозуміла, що все буває дуже по-різному. Не завжди все ідеально просто, думаю, і не має бути так, але все ж, якщо так виходить, то вважаю, можна сказати, тобі щастить і треба це цінувати.


Львів, Україна, 2021

ЯЖ: Чи є це для тебе сигналом рухатись у напрямку документальної фотографії?

ЯС: Думаю, так.

ЯЖ: Над чим ти зараз працюєш?

ЯС: Зараз я працюю над собою :) Що більше ти дізнаєшся, то більше розумієш, скільки всього ще ти не знаєш. Зараз фокусую свою увагу над темами, які б хотіла розкрити і передати завдяки фотографії, підійти з виваженішим і обдуманішим підходом до процесу.

ЯЖ: Чи не вважаєш ти вуличну фотографію хуком, який захоплює та знайомить людей з мистецтвом фотографії, відкриває їм цей світ. Проміжний етап, після якого, фотографи займаються темами, які турбують їх особисто?

ЯС: Так буває і також буває не так :) Стріт – це наче море, і, скажімо, ти дуже хочеш на море, і тут ти опиняєшся на своєму бажаному морі, пливеш далі і розумієш що не відчуваєш дна. Тут важливо не потонути. Все залежить, наскільки ти добре тримаєшся на воді.

Для когось стріт – це проміжний етап у житті, для когось це ціле життя. Просто потрібно прислухатись і чути свої внутрішні пориви.


Львівська обл., Україна, 2020

ЯЖ: Чи бачиш ти передумови для розвитку фотографії в Україні?

ЯС: Я стараюсь оптимістично мислити :) Насправді вважаю, що в Україні їх більше, ніж достатньо, ми живемо на зламі епох минулого і майбутнього, наше життя трансформується, ми самі змінюємось, тому для нас є що і як знімати це точно.

ЯЖ: Як ти вважаєш чи є досі актуальною філософія фотографів класиків, фотографів романтиків, де фотографія не потребує тексту, а є самостійною мовою. Чи все таки фотографія як мистецтво остаточно стала інструментом художника?

ЯС: Мені б хотілось думати, що вона ще актуальна, думаю інструмент залежить від мети.


Мукачево, Україна, 2021

ЯЖ: У чому унікальність української стріт фотографіі від інших пострадянських краін та у світі загалом?

ЯС: У нас вона мені видається якось більш щирою і чуйною, вона більше торкає, особливо це відчувається, коли дивишся на завершені проєти. Звісно, це не аксіома, але здебільшого складається таке враження.

ЯЖ: Можливо так торкає, тому щ