Публікуємо портфоліо українського вуличного фотографа Андрія Мура, що мешкає в Таллінні, Естонія, та розмову фотографині Яни Сідаш з Андрієм, яка відбулась в листопаді 2020 року спеціально для Untitled.
Яна Сідаш: Привіт, Андрію. В Інстаграмі ти описав себе як українського фотографа, який живе та фотографує в Естонії. Як часто ти приїжджаєш до України і де тобі приємніше фотографувати?
Андрій Мур: Привіт. Десь двічі на рік. Звісно ж, у Львові найприємніше))
ЯС: Справді? Я думала ти в Києві зазвичай перебуваєш, якщо приїжджаєш.
АМ: Так, буваю там і там. Але у Львові більш поетично мені. У Києві інший ритм, там я часто в поїздках до знайомих.
ЯС: Щодо поетичності, щось в тому є. Мені Львів трохи з Таллінном асоціюється, принаймні на твоїх роботах, якісь вони схожі між собою по атмосфері і затишку.
АМ: Так, є таке. У Львові, правда, легше виразити ностальгію і сум, він мені дуже рідний, хоча я там і не жив.
ЯС: А чому саме такий настрій легше виразити у Львові?
АМ: У Львові більше ностальгії, бо це мікс таких прогулянок, і водночас усіх спогадів з України, і при чому спогадів – не прив’язаних до конкретного місця. Ну і сама українська мова, звісно ж, набагато милозвучніша. Київ і Львів – це для мене приблизно як Цифра і Плівка.
ЯС: Цікаве порівняння! А ти сам хіба не з Києва?
АМ: Я народився в Луцьку, дошкільне дитинство провів в Німеччині (бо тато авіаінженер), після школи переїхав у Київ, там прожив вдвічі більше, ніж у Таллінні.
ЯС: У тебе таке динамічне дитинство)
АМ: Ну, блукати наодинці по аеродромах – це був казковий світ і простір.
ЯС: Мені щось здається, таке настроєве бачення передалось тобі і сьогоднішньому. Розкажи, як почалась твоя історія у фотографії?
АМ: Думаю, що зі старого військового альбому батька, але тоді я не надав цьому багато значення, воно просто проявилось через багато років. Якось так. Він навчався в Латвії і розповіді про ті роки – це була суцільна романтика незалежної особистості, ну і, звісно ж – фотографії.
ЯС: Все, що нас торкає, залишає свій слід, і я думаю це – прекрасно.
АМ: Додам, що бажання фотографувати в мене було на фоні завжди, але саме свідомо воно відкрилось завдяки Серхіо Ларрейну. Тоді я придбав його книгу і досі вважаю її однією з наймістичніших у моїй колекції.
ЯС: Тепер зрозуміло, звідки така поетичність у твоїх фотографіях. Такий настрій я вловлюю, переглядаючи твою спокійну серію «Fulfilling Emptiness» ("Сповнююча порожнеча" - ред.). Розкажи, як ти її відчуваєш?
АМ: Я не знаю, як це змістовно перекласти, але ми, люди, по своїй природі "biased" ("пристрастні -ред). Тобто, як маятники, колихаємось від крайності до крайності, у сумнівах, в роздумах між минулим і майбутнім… Ця серія – це наче пауза, де нічого цього немає – усі свої упередження – будувати тобі у цьому просторі: що було і що буде, чи він пустий, чи наповнений для тебе, чи ти спостерігаєш момент на фотографії, чи момент свого спостереження – це все вибір того, хто дивиться, наче прокинувся уві сні, а це – реальність… Якось так, словами складно передати всі відчуття.
ЯС: Думаю, я розумію про що ти. Тут все на відчуттях. Фотографуючи безлюдні місця, я більше зосереджуюсь на своєму внутрішньому, рефлексую, для мене процес фотографування таких місць – це спосіб відчути місце зсередини, а може, навіть себе. Коли дивлюсь твою серію – теж наче медитую.
АМ: Так. Це безумовно про відчуття, усі ці роботи – незаплановані, тому відсутній фактор упередження чи очікування, логічного аналізу. Саме тому можна, як в народі кажуть, «завтикати», а потім прокинутись))
ЯС: Зате більше вільності і менше рамок, що лиш додає можливостей зробити хороший кадр.
АМ: Рамок взагалі, як на мене, немає бути, в принципі, і моралі також, лише етичні цінності і твоя уява.
ЯС: А де грань між зайвою мораллю і незайвими етичними цінностями?
АМ: Всі грані в тобі, ти ж автор, так само, як і будь-якого свого вчинку.
ЯС: Якщо говорити про цю твою серію «Fulfilling Emptiness», як вона почалась?
АМ: Ось ця фотографія і задала весь вектор теми.
ЯС: Ооо... це моя улюблена фотографія у цій серії!
АМ: Не повіриш, 4 дні там жив, обходив весь Львів, прийшов додому і трапився кадр)) Знаєш, як буває: дивишся на ту ж саму річ, а вона зовсім інакша всередині. Як кажуть Австралійські аборигени: «Дерево покликало тебе до того, як ти перевів на нього погляд» – чи якось так. Мені стало цікаво, звідки вони це взяли, і якщо, я не помиляюсь, у них взагалі уся мова так структурована, ти наче пасивний спостерігач.
ЯС: А що кличе тебе, коли ти виходиш з камерою на вулицю? Що приковує твій погляд?
АМ: Приковують погляд прояви життя, коли люди перебувають в моменті або мій внутрішній стан, якщо говорити про фотографії без людей в кадрі. Тут варто говорити про сприйняття, де закінчується стріт і починається вільний простір.
ЯС: Мені здається, воно взаємопоєднуване і переплітається між собою: для мене стріт насамперед – це відчуття та уява. Якщо цей вільний простір є в людині, яка фотографує, тоді її роботи матимуть щось своє, свою душу, а без нього фотографія стає холоднокровною картинкою, яка, можливо, і матиме форму, але в якій бракуватиме змісту.
АМ: Так, суцільний вільний простір навколо. Це як 1 піксель розміром у всесвіт, і десь у цих межах починається стріт, а не навпаки. Це про те, як відчуває сам автор, про те, звідки він черпає натхнення. От скажи, якби ти знала майбутнє наперед і що все, що ти фотографуєш з часом зітреться, або плівка засвітиться, чи, скажімо, картка пам’яті зітреться, чи продовжила б ти фотографувати ту умовну плівку…І чи змінило в б це те, що саме ти фотографуєш?
ЯС: Однозначно так, продовжила б. З однієї сторони цінність вуличної і документальної фотографії полягає в тому, щоб зберегти час: коли майбутнє матиме теперішнє, яке завдяки фотографіям не зможе стерти минуле. Цінність полягає у пам’яті, яку несе в собі стріт - фотографія. Тому в цьому контексті дуже прикро таке уявляти)) Але з іншої сторони в стріті для мене дуже важливий сам процес, а не хороша фотографія, бо що таке взагалі хороша фотографія? Для мене важливі відчуття, які я переживаю і проживаю фотографуючи, це для мене зараз дуже цінно.
АМ: Погоджуюсь, сам шлях важливіший точки прибуття, і особливо твоя взаємодія з навколишнім середовищем. Якщо в кожному середовищі, в якому ти перебуваєш стане трохи світліше на душі – ця хвиля розійдеться на все оточення…
ЯС: Переглядаючи твої роботи, в мене виникло питання. Чи видно по них, що їх робив чоловік? Як би їх зняла я? І знаєш, якось я взагалі не бачу відмінності, в сприйнятті, як мінімум.
АМ: Якщо відключити контекст свідомого аналізу під час спостереження і взяти суто відчуття, то і я, і ти відчуваємо і кайфуємо від моменту, коли знаходимось в ньому безпосередньо. Відповідно і всі інші, хто відкритий до сприйняття без упереджень, чи якось так.
ЯС: Думаю в цьому контексті все вирішує внутрішня готовність відчувати момент тут і зараз.
АМ: Звісно, моменти бувають різні ж, але саме відпустивши думки, можна "admire" ("насолоджуватись" -ред) їх чарівністю.
ЯС: Я помітила у тебе фотографії з Кептауна. Для мене це десь на краю землі. Чому ти поїхав туди та наскільки зйомка вуличної фотографії в Південній Африці видрізняеться від твого досвіду фотографування в Україні та Естонії?
АМ: Я поїхав туди із багатьох причин, чарівна природа, океан, континент на якому я раніше не був, найкраще вино, містичні хмари й літо серед зими)
Фотографувати, в цілому, там дуже відрізнялось. Інше світло, інша культурно історична спадщина, тощо. Тому щоб звикнути до оточення, я десь тиждень просто вигулював камеру, носився із 5D Mark III і абсолютно нічого не фотографував...)
Після того, коли я перестав сприймати натовпи місцевих мешканців як щось екзотичне чи туристичне, я почав ціленаправленно фотографувати, і хоч люди це сприймали по-різному – у мене було легке відчуття невимушеності, бо колір шкіри ніяк не впливав на вибір фотографії і мої наміри були хороші. Але одного ранку моя цікавість завела мене у гетто постіндустріального району, де я натрапив на банду драг ділерів, і в результаті був ними ж пограбований із пістолетом і ножем. Приїхавши на місце злочину з озброеною поліцією, вони сказали, що не вийдуть із машини і що мені дуже пощастило))
Це було гарним уроком, помилкою було те, що за час перебування в ЄС моя "social awareness" ("соціальна обізнаність" - ред.) по відношенню навіть до тих же емігрантів стала досить толерантною і безтурботною, в той час як люди у тому ж гетто балансують на межі виживання і ,не зважаючи та те що ти їм симпатизуєш чи подобаєшся, вони приріжуть тебе ножем для того, щоб прогодувати сім’ю чи купити героїну.
Тому важливо бути не тільки відкритим і безпосереднім, а також ставити себе на місце особи, з якою ти контактуеш, як то кажуть "Put Yourself in My Shoes".
ЯС: Дуже неприємна історія. Але гадаю, що це стало уроком для тебе й, сподіваюсь, стане уроком для тих, хто зараз нас читає.
АН: Так, я насправді дуже вдячний, що це сталось саме так як склалось - це відразу розставило усі життєві цінності по своїх місцях й лишилось уроком на все життя.
ЯС: Ти на початку згадував про плівку, я помітила, що останні роботи ти фотографуєш на неї. Чому раптом така зміна декорацій?
АМ: У мене лежав батька Fed5C, мені було кайфово фотографувати ним, але там незручний видошукач. Потім майже рік я використовував Leica X1, але вона дуже повільна, тому я вже давно фотографував на цифру в плівковому режимі, ось і перейшов, в плані фокусу, це точно пришвидшення)) Ну і мені по-своєму подобаються всі переваги і недоліки плівки.
ЯС: Просто з плівковою камерою приємніше, це як зі Львовом))
АМ: Точно! Цифра теж кльова, але то якесь рідніше.
ЯС: Хотіла ще спитати про твої серії, в тебе їх немало. Як ти над ними працюєш і як ти їх поєднуєш?
АМ: Ох, серії – це цікаве питання і для мене самого)). Так як багато серій завжди в процесі, складність полягає в переусвідомленні тої перспективи, з якою ти почав над цим працювати. Тобто послідовність як така сама по собі дуже цікава, але коли серія розтягується на роки, то можна сформувати багато таких візуальний історій, які насправді можуть дуже відрізнятись.
ЯС: Так, це важливо, час іде, ти змінюєшся, твоє бачення міняється, можливо твій стиль в чомусь, але ж тема то залишається та сама. Наскільки сильно тоді ти дозволяєш собі відходити від першого концепту серії, перших робіт у ній?
АМ: Наскільки сильно я дозволяю собі відходити в процесі зйомки залежить від самої серії. Наприклад, в серії «Син» й «Національні кольори» контекст однозначний, в той час як в "Погляд з тиші" межі дуже широкі. "Fulfilling Emptiness" та "Краплі меланхолії" народились і розійшлись із неї і значно відрізняються зараз одна від одної.
ЯС: А як щодо фотокниг? Вони наразі дуже популярні в світі. Не плануєш видати власну?
АМ: Звісно, хочу. Але не хочу робити фотокнигу заради фотокниги. Швидше це має бути якийсь структурований "statement" ("вислів" - ред.), і час для цього прийде в певний момент.
ЯС: Як ти потрапив у фотокнигу «40 років естонської вуличної фотографії»?
АМ: Був відбір на виставку "40 років естонської фотографії", я не висилав робіт туди, бо все було суто естонською й вирішив не навязуватись. Але вже після дедлайну, куратор із Центру документальної фотографії Юхана Кууса мені сам написав, щоб я все ж таки прислав роботи. Я вислав десь 5 фотографій із тих, що ще нічого не вигравали і одна з них потрапила і на виставку, і у книгу. Було неочікувано приємно, бо цього ж року у тому центрі була експозиція Роберта Дуано.
ЯС: Дивовижна історія, особливо з огляду на те, що ти позіціонуеш себе як українського фотографа.
АМ: Це була одна з причин чому я не висилав робіт, але так як багато з моїх фотографій зроблені саме у Таллінні, то національність стала непершочерговим фактором.
ЯС: Не можу не згадати всім знайому тему локдауну. Наскільки ти відчув його вплив на своїх роботах і чи відчув його взагалі?
АМ: Скажімо так, маску ще жодного разу не носив і щодня їжджу в громадському транспорті, трамваї в нас завжди працювали. Переживання людей відчувалось перший місяць, потім – чисто формальності.
ЯС: Трамваї – то моя любов, до речі))
АМ: Моя також, але нові щось не дуже, а старих у нас декілька штук тільки лишилось. Новий трамвай то б Михайлу Палінчаку зайшов для "Anamnesis", бо він в червоно-білу смужку))
ЯС: Думаю, Михайло би оцінив))
АМ: Ну а так, то не відчув, Естонія на останніх місцях по зараженню. Навіть був момент, коли такий сидиш собі, наче з попкорном, і думаєш «оце двіж скрізь, а в Таллінні нічого не відбувається, піду хмаринки сфотографую»)) Хоча все ж таки світ трохи сповільнився й стає свідоміший – це позитивний момент… Правда, через карантин в світі зависли всі мої авіаквитки у небі.
ЯС: Ну, коли відвиснуть, прилітай до Львова, підемо разом фотографувати трамваї, в нас старих трішки більше залишилось, ніж кілька)) Дякую тобі за розмову, Андрію.
АМ: Навзаєм, гарного світла й хороших кадрів.
Андрій Мур (1988 р.н., Луцьк) – український документальний та вуличний фотограф. Проживає у Таллінні, Естонія. Переможець Miami Street Photo Festival у категорії «People's Choice» та Documentary Family Awards у категорії «Environmental portrait». Роботи експонувались на виставках в Лондоні, Маямі, Стокгольмі, Таллінні, Києві, Івано-Франківську та ін. Одна з робіт Андрія увійшла до фотокниги «40 років естонської вуличної фотографії». Автор ресурсу Streetsroll цифрового записника по фотографії.