Публікуємо портфоліо одеського вуличного фотографа Сергія Полякова та його розмову з фотографом Ярославом Жарковським, яка відбулась в травні 2021 року спеціально для Untitled.
В оригіналі розмова фотографів велась російською мовою й згодом для публікації була перекладена на українську редакцією видання Untitled.
Ярослав Жарковський: Привіт, Сергію! Розкажи, які були передумови до того, що ти став фотографом? В одному інтерв'ю на питання "чому ти почав займатися фотографією" ти відповів, що у тебе завжди була творча уява, але ти не вмів ні писати, ні малювати чи займатися музикою. У випадку з фотографією ти зрозумів, що можеш виражатися через компонування елементів і те, що камера це простий і ефективний інструмент, щоб творити мистецтво. Що ти думаєш про це зараз? Сергій Поляков: Так, ймовірно, все так і було. Напевно, для того, щоб займатися творчістю, потрібно, щоб фантазії займали значну частину розуму, постійно трохи марити, а далі психічні й фізіологічні особливості повинні вивести на початок відповідного творчого шляху. Навчався у школі я не дуже добре, але любив читати й геометрія мені давалася легко. Приблизно так, через якийсь час, я сформулював своє розуміння фотографії – суміш літератури та геометрії, плюс трохи фізкультури – оскільки ходив я досить багато, за сезон зношував підошви черевик ecco. Звучить не зовсім серйозно, але частка правди в цьому є.
В шкільні роки фотографувати мене не тягнуло, ні фотогуртки, ні татові експерименти в темній кімнаті не захоплювали. Знімати я почав досить пізно. Якось, просто за компанію, приніс "мильницю" на пивзавод, де працював після холодильного інституту – познімати свій компресорний цех і колег-приятелів. Але, мабуть, щось відчув вже тоді. Досі пам'ятаю квітучу вишню біля входу у цех. Потім, коли працював в офісі, став ходити по місту із камерою "СМЕНА" вже більш усвідомлено. Фотографія в той час була ковтком повітря серед монотонних буднів, які проходять між ксероксом і факсом. Приблизно тоді я познайомився з Жорою Ісаєвим, фотографом літературного музею, одним із небагатьох, хто займався живою творчою фотографією в Одесі. У його колоритній "фотолабораторії", розташованої в музейному підвалі палацу князя Гагаріна, я почав дивитися альбоми Ньютона, Судека, Брессона, Саудека, Михайлова, дізнався про агенцію Магнум і почав відкривати для себе різноманітну сучасну світову фотографію в інтернеті.
Їздити по містах я почав восени 2003-го року, коли влаштувався на роботу експедитором – їздив на вантажівках з водіями по Україні, від Львова до Луганська, розвозячи товари. Доїжджаючи до кінцевого пункту, назад я повертався своїм ходом, поїздами та автобусами. Я брав з собою камеру і саме тоді я відчув особливий стан якоїсь внутрішньої свободи та творчої залученості, яке відчуваєш, перебуваючи в незнайомому місці, в нових обставинах, відірваний від звичного середовища. Пізніше я продовжив здійснювати такі поїздки вже з власної ініціативи, вибирав місто, і їхав туди на тиждень-другий, ходив і знімав, без чіткої мети, покладаючись на інтуїцію. У 2004-му я вперше влаштувався працювати штатним фотографом в щоденній міській газеті й пропрацював в різних щоденних виданнях в Одесі близько чотирьох років. Це теж було непоганою фотографічною практикою, я порівнюю це зі стрибками на скакалці для боксера. Досить багато працював фотографом на кінозйомках, поки була жива Одеська кіностудія. Але професійним фотографом, повною мірою, напевно, я не став, хоча періодично знімаю репортажі для агенцій і різних видань.
ЯЖ: Повертаюся до твоїх слів, що камера це простий і ефективний інструмент, щоб робити мистецтво. Ти й зараз притримуєшся такої точки зору?
СП: Безпосередньо момент зйомки, часом, не складає великих труднощів. Його можна уявити, як вершину піраміди, сама ж піраміда подібна всьому твоєму попередньому досвіду, навмисним зусиллям та збігу обставин. З огляду на сукупність цих факторів, можна сказати, що зробити хорошу фотографію складно. Але в принципі, ти просто робиш щось, тому що цікаво, що тягне тебе відчуттям, схожим на азарт або передчуття кадру, який вже дозрів і потрібно лише твоє зусилля, щоб допомогти йому реалізуватися.
ЯЖ: Я дізнався, що ти досить багато працюєш "фіксером" для закордонних фотографів, які приїздять в Україну. Розкажи про цей свій досвід.
СП: Влітку 2003-го року я звільнився з офісу і якось на вулиці зовсім випадково познайомився з англомовним хлопцем, який опинився наодинці з групи студентів-фотографів Лейпцизької арт-академії, яких привіз до Одеси на практику їхній викладач Борис Михайлов, зелений фаїдонівський (ред. - "Phaidon" британське видання яке спеціалізуються на мистецьких книгах) альбомчик, який я якраз розглядав того літа. Я познайомився з усіма, їх було людей 10, хлопців та дівчат. Близько двох тижнів, вдень і вночі, ми тинялися по місту, знімали, спілкувалися, пили пиво, а вечорами в холі готелю "Центральна" проходили зустрічі та обговорення відзнятого матеріалу з Михайловим, його дружиною Вітою і ще одним німецьким професором фотографії. Загалом досвід спілкування із закордонними фотографами, в якості фіксера або просто приятеля для фотопрогулянок і подорожей, для мене став важливим навчальним фактором. Так вийшло, що ще до настання епохи соцмереж, на мене різними шляхами виходили фотографи з Європи, як початківці хлопці-студенти, так і досвідчені, що працюють над власними проєктами. Так я познайомився з італійським фотографом Federico Clavarino, він приїжджав до Одеси кілька разів і жив у мене, знімаючи серію "Ukraina pasport". В якості фіксера я працював зі швейцарськими фотографами Tayo Onorato і Nico Krebs. Багато працював в Одесі, а потім подорожував по Україні з сімейною фотографічною парою з Британії, George Georgiou і Vanessa Winship. Якось одну ніч бродили до світанку по одеських вулицях з Antoine d'Agata.
ЯЖ: Яке місце, на твою думку, фотографія займає у світі мистецтва? СП: В основі будь-якого виду творчості лежать вібрації – звуку, кольору, сенсу. Основна особливість фотографії, на мій погляд, це те, що вона безпосередньо має справу з реальністю. В цьому плані її можна уподібнити музиці, створеної зі звуків вулиці та природи. Фотографія знаходить гармонійні зв'язки серед об'єктів навколишнього світу. І ця реалістичність, як мені здається, надає фотографії особливу силу впливу.
ЯЖ: Яка твоя улюблена фотографія, чому і як вона була зроблена? СП: Є, звичайно, картинки, які більш яскраві і які краще запам'ятовуються, хоча всі вони мені дорогі. Наприклад, "Сон художниці" я зняв у Петербурзі у 2010 році, вже майже під кінець свого двотижневого перебування там. Пам'ятаю, що йшов яскравим літнім ранком центральними вулицями, бачив, як мені здалося, пітерського фотографа Валерія Щеколдіна, потім забрів в Маріїнський сад, пам'ятаю, дві дівчини співали a capello щось з Регіни Спектор в тіні дерев, якась бабуся, яка гуляла з онуком, зробила мені зауваження, що не можна знімати людей без дозволу, потім я побачив сцену зі сплячою художницею і людьми в човні, що збирали баговиння зі ставка і зробив два кадри, перший вийшов вдалим. Потім я купив морозиво.
ЯЖ: Чому саме ця?
СП: З одного боку, звичайно, там все дуже вдало композиційно склалося. Та ще мені подобається, що з одного боку спить дівчина, з іншого – сам кадр нагадує сон, виходить – сон уві сні або можна подумати, що ми бачимо сплячу дівчину і її сон одночасно. Мені подобається така неоднозначність і відкритість інтерпретацій.
ЯЖ: Сергій, я знаю що ти не мислиш проєктами. Але можливо у тебе є якісь фотографії, які можна умістити в одну тему, або ж ти працюєш над проєктом саме зараз? Можливо плануєш видати книгу? СП: Не те, щоб я навмисно не працював над серіями. Так виходить. Я намагаюся домогтися самодостатності окремої картинки, вмістити історію в один кадр. Коли я починав займатися фотографією, я протягом року знімав серію на пляжі Лузанівка, але цей процес мені здався нудним. Одинарний кадр більш непередбачуваний, ніж серійний. Орієнтуючись на одинарний кадр, збільшується шанс отримати набагато більше, ніж міг собі уявити. Зараз мені цікаво знімати на одеських ринках, мені подобається тамтешня атмосфера, обличчя, це найбільш живе місце в місті, на мій погляд, але я не думаю про це як про серію. Знімаю періодично в селі, де у мене є будинок. В принципі, серії потроху складаються самі по собі. Так, хотілося б зробити книгу, думаю про це.
ЯЖ: Як ти ставишся до концептуальної фотографії?
СП: Не можу сказати однозначно. Я бачив цікаві серії, А бачив такі, де концепція, на мій погляд, була фіговим листком, що прикриває порожнечу або кон'юктуру.
ЯЖ: У своєму інтерв'ю 2011 р. ти говорив, що у світовому контексті образи, які найчастіше зустрічаються на фотографіях з України – це бездомні діти, що нюхають клей, шахтарі, ув'язнені, хворі на туберкульоз, Чорнобиль та інше, чого б ти хотів уникати. Питання: Чи зміг ти цього уникнути? І як, на твою думку, змінилися образи на фотографіях з України? СП: Особливо не стежу за медійними образами України, підозрюю, що позитивнішими вони не стали, мас-медіа мають властивість концентрувати негатив і згущувати фарби. Мало хто, на жаль, намагається змінити цю повістку. Так, я досі намагаюся цього уникати, поле моєї творчості – це, в основному, сцени й образи повсякденного життя, де майже неможливо зустріти перераховані сюжети.
ЯЖ: Що думаєш про вуличну фотографію в Україні та світі? Чим вона у нас, на твою думку, відрізняється від інших країн? Чи бачиш ти розвиток жанру 10 років тому і зараз? Чого не вистачає в Україні для розвитку? СП: Я не дуже пильно спостерігаю за стріт-фотографією в Україні і за кордоном, мені здається, в цьому напрямку фотографії занадто багато масовості, змагального моменту, що робить її, на мій погляд, трохи поверхневою і шаблонною. Хоча є й цікаві автори, але щоб їх знайти, потрібно переглянути багато нецікавого. Чого не вистачає в Україні для розвитку? Хороше питання, сподіваюся, воно стосується не тільки фотографії. Мені здається, нам не вистачає інтеграції з сучасним світом. Ми продовжуємо залишатися "ізгоями" і джерелом картинки, яка лякає цивілізовані країни. Хоча, насправді, життя тут не таке страшне й більш різноманітне, аніж стандартний набір тем, які ми згадували в одному з попередніх питань. Для того, щоб вийти з цього порочного кола, на мою думку, нам потрібно ширше мислити, бути більш відкритими. Вибираючись з радянського минулого, не впасти в новий конформізм нетерпимості і націоналізму, тоді все буде добре і люди до нас потягнуться.
Пляж "Ланжерон", Одеса, Україна, 2009
ЯЖ: Озираючись назад, яку пораду ти би дав самому собі на початку шляху? СП: Менше сумніватися у тому, що я роблю.
7-й кілометр, Одеса, Україна, 2007
Сергій Поляков (1974 р. н., Одеса) - український вуличний та репортажний фотограф. Учасник фестивалів фотографії в Україні, Польщі, Росії, Франції. Лауреат премії "Фотограф року". Співпрацює з агентством Associated Press, бере участь у проектах George Washington University Department of Sociology, University College, London, King's College London. Фотографії знаходяться в приватних колекціях.