Харківська школа фотографії: від радянської цензури до нової естетики

За підтримки Українського інституту створено онлайн-архів "Харківська школа фотографії: від радянської цензури до нової естетики", який розповідає про Харківську школу фотографії та є одним з найбільших на сьогодні онлайн-архівом Школи що містить добірку з понад 2000 світлин і охоплює весь період існування Школи (з 1960-х до сьогодні), профілі 28 митців та мистецьких об’єднань, дослідницькі розвідки та фотографічні історії. Архів працює англійською, українською та частково французькою мовами.



Програма #UkraineEverywhere, в межах якої створено ресурс, розроблена Українським інститутом для презентації візуальної культури України онлайн. Вона відкриває широкій європейській аудиторії вагомі здобутки українського мистецтва та демонструє взаємозв’язки між українським та європейським мистецькими контекстами. У час пандемії, коли культурна взаємодія дещо стагнує через неможливість звичної комунікації, онлайн-проєкти, на думку партнерів програми, стають запорукою того, що мистецькі зв’язки не будуть остаточно розірвані.


"Шляхові роботи між ст. Вовчанськ та Білий Колодязь", 1991 © Віктор Кочетов

«Харківська школа фотографії, без сумніву, є знаковим явищем українського мистецтва, що промовляє до всього світу, — говорить Олександр Виноградов, керівник напрямку «Візуальне мистецтво» Українського інституту. — Теми, підняті проєктом ksp.ui.org.ua, зокрема переосмислення категорій "красивого" й "суспільно прийнятного" та роль мистецтва у виході з тоталітарного способу мислення, є сьогодні не менш актуальними, ніж 50 років тому».


"Луріки", 1971-1985 © Борис Михайлов

Ресурс створено таким чином, щоб бути цікавим як тому, хто вперше знайомиться з Харківською школою фотографії, так і тому, хто хоче зануритися в її архіви або подивитися крізь її призму на окремі аспекти соціомистецьких процесів в Україні останніх 60 років. Європейський глядач довідається, а український пригадає, як в Україні в останні півсторіччя розвивалось міське середовище, як автори-нонкорформісти існували за жорсткого контролю радянської системи, а за «залізною завісою» все ж розвивалися взаємозв’язки з європейськими мистецькими рухами. Задумається, як у пострадянському просторі змінювався канон краси, а разом із ним – трактування понять маскулінності та фемінності; чому навіть у сучасній Україні тіло є метафорою кордонів індивідуальності й особистості, триґером «суспільної моралі» тощо.


"Пастух", Олександр Супрун, 1975 © з колекції Музею Харківської Школи Фотографії

Знайомство з ресурсом — це занурення у своєрідний фотографічний щоденник, який іронічно документує й осмислює різні аспекти (пост)радянського буття та рефлексії на виклики нинішнього часу: чи то російська окупація, чи мистецтво після #Metoo, переосмислення питань тілесності, самоідентичності, суспільних ієрархій.


«Манера фотографів Харківської школи здебільшого іронічна та самоіронічна, що сьогодні, мені здається, знову дуже важливо, — говорить куратор проєкту, представник другої хвилі ХШФ, фотограф Ігор Манко. — Знаково, що наші партнери, Український інститут, не побоялися обрати для презентації української культури у світі мистецьке явище, яке використовує гостру, часто некомфортну українському глядачеві візуальну мову, підіймає теми складні, подекуди все ще маргіналізовані в нашій культурі».


Борис Михайлов, "Незакінчена дисертація", 1984-1985 © Pinchuk Art Centre, 2019

Команда проєкту говорить, що символічно, що ресурс з'явився у той же рік, коли Україна нарешті визнала важливість доробку митця, якого вважають корифеєм Харківської школи, — Бориса Михайлова: цьогоріч його нагороджено Шевченківською премією у галузі візуальних мистецтв. Також минулого року партнери проєкту, Музей харківської школи фотографії, за підтримки Українського культурного фонду видали монографію Надії Бернар-Ковальчук «Харківська школа фотографії: гра проти апарату». Мистецький рух, який більшу частину часу був в естетичній опозиції до держави, нарешті отримує визнання на державному рівні.

«Страшенно важливо, що державна інституція (Український інститут) демонструє, що не чекає від мистецтва ані сервільності, ані догоджання панівним смакам, — говорить менеджерка проєкту, керуюча партнерка агенції “Bagels & Letters” Іванна Скиба-Якубова. — Візуальна мова Харківської школи фотографії різко відрізняється від того, що зазвичай толерується державними структурами. Не естетизована бідність, неприхований біль, негламуризована сексуальність: це те, що «не прийнято» показувати в школах, на телебаченні або державних святах. І тим більше не те, що зазвичай держава хоче «везти на експорт». #UkraineEverywhere — це ще і Ukraine in different ways, і це дуже чесно».


Євгеній Павлов,1988 © з архіву Тетяни та Євгенія Павлових

Нагадаємо, Харківська школа фотографії — експериментальний нонкорформістський мистецький рух, який виник наприкінці 1960-х – початку 1970-х у Харкові. Школа розвиває концепцію візуального «удару», яка осмислювалася ще у 1930-х німецькими та радянськими майстрами візуального мистецтва. Дослідниця Тетяна Павлова називає Харківську школу «зеленим авангардом» (на противагу авангарду 1920-х, «червоному») і відзначає, що «якщо проаналізували весь імідж і стиль харківської школи (відомий як “брутальний”), ми чітко побачимо зелену лінію хіпі, яка проходить крізь неї. Природність, звільнення від механічних стереотипів соціального життя, характерного для радянського суспільства, були головними гаслами цього періоду».


Борис Михайлов, "Соц Арт", 1984-1985 © Pinchuk Art Centre, 2019

Крім куратора, над текстами для проєкту працювала низка українських, польських та чеських дослідників і дослідниць. Зокрема, Богдан Шумилович (розвідка про суб’єктивність Харківської Школи), Лія Достлєва та Андрій Достлєв (роздуми щодо роботи митців ХШФ з колективними історичними травмами), Катерина Яковленко (мистецтво після #MeeToo та провокація в сучасній візуальній культурі), Олександра Осадча та Сергій Лебединський, MOKSOP (історії про не надто гуманні простори пострадянських лікарень та роль жінок в Харківській фотографії), Аліна Сандуляк (гра в буденне, фіксація соціалістичного побуту), Галина Глеба (політика тіла), Валентин Однов’юн (зв'язки з литовською фотографією), Малґожата Радкевич (фотографія як культура опору), Мартина Новіцька (про молоде покоління харківських фотографок) та інші. Також використані тексти однієї з перших дослідниць історії ХШФ Тетяни Павлової, фотографа Геннадія Маслова та Руї Сепеди, підготовані раніше для проєкту Vasa Project.


Hanafuda, 2019 © Міша Педан

Партнери проєкту — VASA Project та Музей Харківської школи фотографії (MOKSOP). Проєкт імплементується PR-аґенцією «Bagels & Letters» та є частиною #UkraineEverywhere — програми Українського інституту з презентації візуальної культури України онлайн.


Онлайн-архів