Революція гідності
- Михайло Палінчак
- 19 лют. 2024 р.
- Читати 2 хв
На десяту річницю "Революції гідності" публікуємо фотосерію та спогади про останні дні протестів українського документального фотографа Володимира Петрова.
Весь день були епічні, видовищні бої, немов з часів римської імперії, коли фаланги солдатів формували “стіну” зі щитів, щоб витримати навалу із каменів і запальних сумішей, але стільки крові й убитих, як сьогодні, Майдан досі не бачив. Хоч сьогодні я взяв плівки з запасом, але вони все одно добігали кінця. Я стояв на перехресті Інститутської та Шовковичної, на балконі другого поверху, куди заліз по згорілим вантажівкам. Бруківку кидали цілий день і тутешні тротуари спорожніли. Вже звично лунали постріли й вибухи світло-шумових гранат. Тепер протестуючі переважно кидали коктейлі Молотова. Тримаючи телефон, я спостерігав як із трьох боків перехрестя збирався Беркут і внутрішні війська. Під’їхали водомети й в повітрі з’явився солодкий запах води з фарбником - буде атака.
Десь через годину, вкриті кіптявою від згорілих військових вантажівок, ми з друзями зайшли у маленький магазинчик купити щось поснідати. Брудні, як шахтарі, ми взяли студентський набір: йогурт і хліб. Касирка приязно щебетала з охоронцем і, здавалося, не помічала двох домовиків із камерами. Надворі вже майже сіло сонце. Вийшовши на вулицю, ми поверталися у страшну реальність сутінок першого сонячного дня, холодного 18 лютого. Настрою і сил майже не було, ми не знали скільки ще буде жити Євромайдан.
За кілька місяців до того з’явилася обурлива новина: непідписання угоди про асоціацію з ЄС і пост на фейсбуці, який чомусь трапився мені на очі. Я вирішив поїхати та подивитись, підтримати людей, кому як і мені було соромно за владу і її нафталінові рішення, що тхнули Радянським Союзом. Я його майже не знав, але чув розповіді бабусі й дідуся про Голодомор, і з уроків історії пам’ятав про червоний терор, розстріляне відродження, та інші події, які стали шрамами, розтягнувшись у поколіннях, і закарбованих в українській ДНК.
На дощовому майдані 21 листопада було небагато людей. Всі гуртувались під парасолями, перед стелою. Тихенько розмовляли знайомі. Чомусь, попри привід зібрання і непривітність осінньої погоди, більшість людей посміхалися. Згодом, почали з’являтися з рюкзаків прапори України і Євросоюзу. Хтось узяв із собою на акцію протесту акордеон та інші інструменти. Почали грати веселу музику. Десь через годину звідкілясь узявся величезний, як простирадло, прапор ЄС. Люди розтягнули його в серці столиці України, обступивши з усіх боків, і, не дивлячись на дощ, почали пускати хвилі. Тоді ще ніхто не знав, що ці хвилі спричинять зміну епох не тільки в Україні.
У якийсь момент, серед посмішок, сміху і живої грайливої музики я відчув щось майже забуте. “Можливо, місце таке”, подумав я, бо в пам’яті виникли спогади Помаранчевої Революції, атмосфери єдності та внутрішнього тепла, що там панували. Майже десять років минуло з того часу, коли я, бувши ліцеїстом з купою помаранчевих стрічок на рюкзаку, кілька разів із батьками їздив на Майдан. Усвідомивши цей зв’язок, я зрозумів, що хочу повернутися сюди завтра після роботи й подивитися що буде далі. Так я почав знімати Революцію Гідності.
Володимир Петров (1988 р.н., Київ) — український документальний фотограф. Фотографувати почав у 2004 році. З 2014 по 2021 роки працював фотожурналістом в газеті Kyiv Post. Документує війну Росії проти України з 2014 року. Один зі співзасновників групи "Українська вулична фотографія" (наразі "Українська документальна фотографія" - ред.)
