Пропонуємо до вашої уваги добірку світлин та роздуми про фотографію українського документального фотографа та фотожурналіста Володимира Петрова.
"Фотографія завжди була для мене відпочинком голови і зарядкою для ніг. Потрібна вільна від думок голова, в яку можуть прийти спонтанні асоціації і зручні черевики, щоб багато ходити. Так все починалося для мене.
Я не люблю поняття "Вуличної фотографії" і взагалі критично ставлюся до ярликів у фотографії. Вони потрібні у номенклатурах фотостоків, а не в головах авторів. Ці умовності обмежують, тоді як навпаки потрібно "звільнитися". Часто у цьому контексті згадую цитату Жан Лу Сієффа: "Немає жанрів фотографії, є фотограф який знімає різні речі».
Мені завжди здавалося, що хороші фотографи - інтуїти. Вони спочатку реагують підсвідомо, а вже потім аналізують. У рідкісні моменти вдачі, коли, як казав Брессон, в одну лінію сходяться око, серце і розум.
З початку свого захоплення фотографією я вчився манері старих майстрів виокремлювати і підкреслювати людяність. Так працювала моя емпатична підсвідомість, резонуючи з чимось, що я бачив. Певний жест, певна емоція, певний сюжет ставили на перше місце людські якості і глядач легко міг впізнати на фото "себе". Здатність до емпатії була основою фотографічної культури в минулому столітті.
Наразі фотографія адаптується до сучасного, буремного, все більш хаотичного життя, що пришвидшується з кожним днем. Наш мозок все менше часу приділяє увагу деталям, свідомість стає "потоковою" і ми все більше скролимо мозком, не встигаючи считувати інформацію. Програми штучного інтелекту будуть керувати асоціативними зв'язками наших дітей і залишається лише гадати, як це впливає на фотографію зараз як на один з видів мистецтва.
Фотографічні практики через шалений ріст кількості фотографів зводяться до набору кліше, і досвідченому знавцю фотографії все менш цікаво дивитися на саме зображення, бо десь в голові лунає відлунням "Наче десь я вже це бачив". Фотографи адаптуються і видозмінюють свої проекти через ідеї і концепції, тоді як безпосереднє виконання і створення зображення стало простішою механікою доступною кожному, у кого є смартфон. Фотографія переважно стала свідомим, осмисленним явищем для професіоналів. Інтуїтами ж залишились всі ті, хто має камеру в кишені для селфі і свіжих луків.
Колись фотограф був чарівником, а отримання фотографії вимагало спеціальних знань хімії і фотографічних процесів.
Наразі кожен, хто натискає кнопку і створює двовимірне зображення, майже одразу бачить результат. Я не сканую відзняті плівки вже більше 6 років – проявляю, але не сканую. Тому можна сказати, що я не бачив всі ці фотографії. У мене спочатку були інші причини, чому я не займався плівками, яких назбиралося вже більше трьох сотень. Але я все більше розумію, що ця випадковість не випадкова. Вона дає широкий простір для самоаналізу і, можливо, в майбутньому дасть мені змогу подивитися не тільки на те, що я побачив колись, але і ким я був". – Володимир Петров
Володимир Петров (1988 р.н., Київ) - український документальний фотограф. Фотографувати почав у 2004 році. З 2014 року працює фотожурналістом в газеті Kyiv Post. Один із співзасновників групи "Українська вулична фотографія".