Чернівці Сергія Лопатюка

Пропонуємо до вашої уваги добірку світлин Чернівців кінця 70-х та 80-х років XX століття українського вуличного фотографа Сергія Лопатюка та написане про нього ессе Сергія Воронцова.



Сергій Лопатюк народився у 1955 році в місті Кролевець Сумської області. У 1972 році закінчив середню школу №2 в Чернівцях. У цьому ж році вступив до фізичного факультету Чернівецького університету, який закінчив з відзнакою у 1977 році. Потім працював науковим співробітником кафедри теоретичної фізики. Отримав ступінь кандидата фізико-математичних наук, з 1988 року працював на кафедрі ЕОМ на посаді доцента.



Фотографією Сергій Лопатюк почав займатися з 1975 року. Своїм вчителем вважав старшого друга та колегу чернівецького фотографа В'ячеслава Тарновецького, який організував та очолив Чернівецький фотоклуб, де й виріс Сергій як фотограф. У 1977 році разом з В'ячеславом Тарновецьким, Борисом Савєльєвим та московським фотографом Олександром Слюсаревим утворили фотографічну групу "Чотирьох". У 1978 році в Музеї фотографії литовського міста Шяуляй відбулася виставка "Чотири", яка об'єднала усіх чотирьох фотографів. Незабаром показ відбувся у Вільнюсі. Після цього група "Чотирьох", за життя усіх учасників, разом не виставлялась.



На своїх фотографіях Сергій Лопатюк зберіг буденний шарм чернівецьких вулиць у радянський період. Дітлахи, які з цікавістю заглядають в об’єктив камери, бабусі, які балакають під вікнами будинку, двірники, робітники, випадкові перехожі з вулиць і площ міста. Гра світла й тіней, а також делікатне відношення до ліній, форм та структур в зображеннях вирізняють стиль Сергія Лопатюка серед інших фотографів. У кожній світлині є характерна лише їй деталь, яка приваблює і створює естетичний нюанс картинки. Чернівці та самі чернівчани на фотографіях Лопатюка завжди поставатимуть буденними, невимушеними, такими, як були.



Сергій Лопатюк приймав активну участь в Українських та всесоюзних фотовиставках та фестивалях. З початком "перестройки" став відомим в Західній Європі, почав виставлявся в Голандії, Чехії, Франції, Великобританії. Його фотографії надруковані в фотокнизі "Another Russia", яка була видана в Лондоні в 1986 році у видавництві Thames & Hudson.



Як і його старший колега, Сергій знімав камерою "Іскра" 6х6. В Будинку піонерів вів фотогурток. З 1991 року практично не знімав, відійшов від виставок, хоча фотографією продовжував цікавитись.



"Широко відомі історії бідного художника Ван Гога, або того ж Піросманішвілі (той, хто "акторку любив" і дарував "мільйон червоних руж"), які нікому не були потрібні за життя. Але потім ними захопилися, тепер картини коштують мільйони, всі оспівують тощо. В цих легендах є щось заспокійливе. Справедливість, мовляв, торжествує. Але хто думав про тисячі "ван гогів", які так і не стали відомими. І не стануть. Розсіяні по провінціях, вони майже не мають шансів. Тому що митця роблять овації. Без прихильників нема слави. А чи вміють у Чернівцях, взагалі в провінції, аплодувати? Питання риторичне. Вміють, якщо є кому організувати ці овації. Таким і аплодують. А якщо нема кому організувати?


Уявіть, що найвідоміший нині чернівецький митець Пауль Целан залишився у Чернівцях. Чи перевершила б його слава славу письменника Фольварочного? О, як це сумнівно. Тобто, сумнівів нема, що було б ось як. Згадували б якогось дивака Павла Львовича Целана (Анчела), який писав вірші навіть без рим і логічного зв'язку, докучав редакціям. Ходив-ходив, а потім з'їхав з глузду, нещасна людина. Оце б і вся була б згадка, аркуші десь би тліли на горищі.


То чи не час навчитися аплодувати? Відшукати наших буковинських "ван гогів". Віддати їм належне? Живим чи мертвим.


Власне, цей матеріал присвячений творчості скромного викладача фізичного факультету Сергія Лопатюка. Далеко не всі його знайомі знали, що він займається ще й фотографією. А якщо знали, то не надавали цьому особливого значення. Хоча фото його друкували у Британії (1986р. "Невідома Росія"), експонували в Литві, Росії тощо. Щодо британських публікацій, показово, що це вибір незаангажованих британських редакторів. Якщо переглянути навіть сучасну російську фотокритику, то пишуть про цілу школу в радянській фотографії, лідерами якої було троє чернівчан Борис Савельєв, В'ячеслав Тарновецький ... і Сергій Лопатюк, поряд згадують покійного нині Слюсарева (Борис Савельєв також зазнав всеросійської та міжнародної слави). У того ж працівника фізфаку В'ячеслава Тарновецького фото купував Московський музей мистецтв ім. О.С. Пушкіна.


Що й казати, Чернівці, які завжди виглядали краще, аніж є насправді, просто мусили зростити талановитих фотографів. Єдине питання - чому про них переважно знають російські фахівці? Щодо чернівецьких красот, то Лопатюк майже не фотографував їх. Він зосередився на іншому, більш цікавому. Це той світ радянських Чернівців, який, за великим рахунком, ніхто й не спробував відобразити. Дивні міські персонажі, городяни, двірники, діти, карлики, старці на табуретках біля дворів та у дворах. Світ особливої чернівецької екзотики. Радянські Чернівці крім всього - це покинутий світ, світ філософів з обставин. Коли не треба гнатися за багатством, не треба думати про завтрашній день, залишається думати про життя.


Як Лопатюк помітив їх всіх, цих чернівецьких людей, цю "покинутість" у дворах та очах? Це неможливо, якщо не вийти на вулицю і не почати дивитися всім в обличчя. Ви колись так пробували? Йти і дивитися, весь час дивитися в обличчя. А потім уявити своє серед них. Спробуйте, багато чого в душі зміниться. До його фото не ліпиться "радянські", "українські", "буковинські" - залишилися просто люди. Хоча вони і радянські, й українські, й буковинські. А це, власне, і є головний знак якості.


Мені можуть дорікнути за перебільшення, але подивіться в очі цих лопатюковських старих! Ви що, не бачите, що часто це очі рембрандтівської глибини... Не менше. Думаєте, за часів Рембрандта були інші люди? Лопатюк їх за поглядом відшукав, відсіяв, попросив постояти біля паркану чи то сарайчика і клацнув. Це все. Далі писати нецікаво, тому що на фото дивитися цікавіше.


Власне, сама життєва доля Сергія Лопатюка ніяк не перегукується з його фото. Кажуть, він був добрий як всі таланти, веселий, "перспективний" щодо своєї фізики, і ще було у нього кілька фатальних недоліків, які більше шкодили йому, аніж комусь. Він помер молодим. Наших овацій, очевидно, і не чекав. Фотографував для себе. Не робив на це ставку. Не ліз у мистецькі ряди. Це була його приватна справа. Просто хотів щось сказати, чого словами не скажеш. Хотів дати жити душі. І ця публікація навряд чи зробить його Ван Гогом. Ніщо не зміниться. Але... Власне, навіть не так про Лопатюка хотілося сказати, як про уважність, небайдужість, вміння захоплюватися, любити, аплодувати. Інакше не побачити нам Ван Лопатюків, як своїх вух." - Сергій Воронцов



Сергій Лопатюк (1955 - 1995, Кролевець, Сумська область) - український вуличний фотограф. В 1972 році закінчив середню школу №2 в Чернівцях та поступив на фізичний факультет Чернівецькому університеті, який закінчив в 1977 році. Фотографією почав займатися з 1975 року. Працював науковим співробітником кафедри теоретичної фізики. Отримав ступінь кандидата фізико-математичних наук, з 1988 року працював на кафедрі ЕОМ на посаді доцента. Учасник групи «Чотирьох», до якої також входили Борис Савельєв, В'ячеслав Тарновецький та Олександр Слюсарєв. Фотографії були опубліковані в фотокнизі «Another Russian» (Thames & Hudson, 1986), знаходяться в приватних колекціях та в музеях США, Голандії, України, Росії.

Untitled / Українська фотографія © 2020 - 2021

  • Facebook
  • Instagram
  • Telegram