Вулична фотографія Тетяни Буняк

Публікуємо портфоліо вуличної фотографії львівської фотографині Тетяни Буняк та розмову фотографа Михайла Палінчака з Тетяною, що відбулась в жовтні 2020 року.


МП: Таню, привіт. Ти почала знімати в 2012 році в досить вже зрілому віці.

Як так трапилось?


ТБ: Привіт. Навіть більш, ніж зрілому))). Почалося все просто: я почала подорожувати (молодша підросла, можна вже було з нею), а отже, як усякий поважаючий себе турист, повинна була мати камеру й знімати.


МП: Туристів з камерою багато, але далі, ніж туристичні фото, це не заходить. Чому вулична фотографія?


ТБ: Так нудно стало. Який сенс у фото архітектурної чи історичної пам’ятки? Їх же на листівках чи в неті хмара. Та ще й, як правило, кращі, ніж мої. А якщо знімати той же об’єкт, але лише як фон для життя, що відбувається навколо, то виходить й цікавіше, й неповторність моменту присутня. Почалося саме з цього, а потім вже стало цікаво знімати вуличне життя скрізь.


МП: Згадалось відразу відоме фото Мартіна Парра біля Пізанської вежі.


ТБ: Так. Ця його серія, повна іронії, мені подобається.

Ґданськ, Польща, 2013

МП: 8-10 років назад турист з великою дзеркалкою було нормою. Зараз же усі знімають телефоном й відразу з місця постять в фейсбук чи інстаграм. Не хотілось змінити свою дзеркалку на щось менше та непомітніше, аби злитись з натовпом?

ТБ: Маленька камера потрібна швидше для повсякденної зйомки "між іншим". Тобто, коли біжиш з точки А в точку Б і знімаєш щось "незрозуміле". Тоді потрібна непомітність. На туристичних об’єктах на дзеркалку не звертають уваги. А на івентах вона навіть корисна. Людину з великою камерою без зайвих запитань пропускають в епіцентр подій, часто навіть за обмежувальні лінії і без перевірки акредитації))). Але тягати з собою "гантелю" щодня дійсно не зручно. То ж подумую придбати ще й маленьку камеру.

Львів, Україна, 2019
Львів, Україна, 2019

МП: Я помітив зі світлин, які ми наводимо в матеріалі, що у тебе багато фотографій з подорожей. Але й не менше з рідного Львова. Ти на рідне місто почала дивитись як турист чи все ж таки знімати своє місто – це не те ж саме, як під час подорожей?

ТБ: Ну, знаєш, це як з партнерами у сексі)))). Коли очікуєш чогось від нового партнера (пригадую далеку молодість))), оте, що російською формулюється як "предвкушение", має надзвичайне значення. Що буде потім – захват чи розчарування – то вже інше. А зі своїм містом, як з дружиною чи чоловіком, навіть якщо коханим, все вже знаєш, знаєш, де, що, як, знаєш, чого очікувати. Хоча, звичайно, певні обставини приносять щось нове. Тому в своєму місті все ж таки більше відвідую якісь події, бо це дає надію, що станеться щось неочікуване і цікаве.


МП: Цікаве порівняння. Так, за собою також помічаю, що в новому середовищі більше вдивляюсь та більше знімаю. А в Києві знаєш, куди й коли. Як і де падає світло та де, що оновили.

Краків, Польща, 2013
Делі, Індія, 2017
Гель, Польща, 2013
Львів, Україна, 2012
Львів, Україна, 2014
Львів, Україна, 2018
Париж, Франція, 2014
Роттердам, Нідерланди, 2016
Раківець, Україна, 2020

МП: Не можу не запитати. В більшості твоїх фотографій зі Львова та околиць для мене чітко вимальовується релігійна тематика твоїх світлин. Це ти навмисно чи випадково? Тебе приваблює ця тема, ця сторона людського життя?

ТБ: Я невіруюча людина. За прямим призначенням ходжу до церкви лише на Великдень, паску посвятити. Бо то вже, як народний звичай. Але на релігійні свята намагаюсь обов'язково бути в церкві. Подія, цікаві особистості, багато емоцій, врешті-решт – антураж, що супроводжує релігійні свята, роблять зйомку захопливою. Пам'ятаю, як вперше знімала день святого Антонія. Море лілей, запах дурманить – сп’яніння без вина. Від такої зйомки отримуєш насолоду й пам’ятаєш довго. А може, і все життя.

Львів, Україна, 2018

МП: Тобто це радше не осмислена твоя тема. Знаєш, як буває зараз часто. Вигадав собі якусь тему-концепцію та ідеш знімати. А інший підхід, такий як у тебе, переглядаючи свій архів, помічаєш, що часто акцентувався на якихось повторюваних моментах.

ТБ: Ні. Думаю, що процес зйомки для мене має більше значення, ніж результат. Процес, що дарує насолоду, швидше є самоціллю, аніж спробою видати "нагора" серію чи тему з гарних фото.

МП: Метою є сам шлях, а не те, куди прийдеш в кінці.

ТБ: Моменти, що повторюються, свідчать про певні речі, на які реагуєш. Якщо хочеш – саме за такими фото можна скласти уявлення про фотографа, як про людину. Що цікавить, чим переймається, навіть що є пріоритетами в житті. Мене один час переймало, чи не забагато їдкої сатири в моїх фото. Чи не є я надто злою людиною.

МП: Ні, мені так не здається. У того ж Парра, якого ми вже згадували, є набагато більш жорсткі світлини.

ТБ: Ну, ти ж пам’ятаєш обговорення про те, чи можна було знімати сповідь. Я тоді від певних людей наслухалася))))

МП: Ааа... ну так. Звісно. Чудові 200+ коментарів )

ТБ: Взагалі тема складна для стрітфотографа – що можна знімати і що ніби не прийнято.

МП: Я минулого року в Зарваниці також знімав сповідь просто неба. Мені здається, що не може бути якихось заборон чи табу на зйомку в публічному просторі, тим паче просто неба. Усі такі табу – це скоріше внутрішні заборони фотографа.


ТБ: Я для себе також прийшла до такого висновку. Якщо займаєтесь інтимними з вашої точки зору речами, то потурбуйтеся про те, щоб ніхто того не бачив.

МП: Згоден. У того ж Магнума в архіві багато світлин зі сповіді різних фотографів.

ТБ: Але ловила часом себе на думці, що певна частка вуайєризму в мене присутня))))

Стрий, Україна, 2018

МП: Ця релігійна тема в твоїх світлинах зі Львова додає мені ще один шар інформації, більше контексту про людей та місце зйомки, ніж звичайна середньостатистична світова вулична фотографія. У тебе дуже гарно поєднується іронія та сарказм, який шанують в вуличній фотографії та, дуже важлива для мене, документальна природність фотографії.


ТБ: Коли в мене нещодавно брала інтерв’ю Юлія Коддінгтон, я одразу її спитала, чи потрібні їй фото "вулиця-вулиця", чи підійдуть "вулиця-івент". Я порівнюю для себе це з театральною виставою. Щоб було цікаво, хочеш бачити дійство хороших акторів в хороших декораціях. Сучасний стріт – це часто добрі декорації без дії, або з нудною дією: ось цікава стіна і просто перехожі на її тлі. Мені цього мало. Має відбуватися щось цікаве, навіть надзвичайне, аби тримати увагу глядача. Принаймні те, що пересічний мешканець міста не бачить щодня. Або не помічає. Я навіть згодна з тим, що моя фотографія не зовсім стріт-фотографія.


Львів, Україна, 2014
Владиславово, Польща, 2013

МП: Оскільки ми вже згадали. Ти часто ставала фіналісткою різних міжнародних конкурсів та фестивалів вуличної фотографії. Тобі не видається, що останнім часом усі ці підбірки фіналістів досить одноманітні?


ТБ: Так, звісно, найбільш престижні загальновизнані фестивалі стріт-фотографії стали нудними. Набір штампів, що повторюються з року в рік. Часом ловлю себе на думці, що не ясно навіть, в які роки це знято. Нема "дихання епохи", тому документальна фотографія, основною задачею якої є передати ознаки часу, є набагато цікавішою.


МП: В моїй системі координат вулична фотографія входить в документальну фотографію. Але дуже багато фотографів по всьому світу в погоні за лайками перетворили вуличну фотографію у фото анекдоти, що має мало що спільного з документальною фотографією.

ТБ: Згодна.

Позітано, Італія, 2018
Мумбаї, Індія, 2017

МП: Чи відрізняється українська вулична фотографія від закордонної, тієї що ми бачимо загалом?


ТБ: Про українську стріт-фотографію. А вона в нас є? Це щастя, що з’явилася УВФ. І щастя, що вона докорінно відрізняється від загальноприйнятих стандартів у світовій стріт-фотографії. Бо вона документальна. Це такий собі український "Магнум")))

МП: Це такий собі майданчик радше для пошуку однодумців, аніж для показу своїх фотографій. Хтось з часом іде, але приходять нові, що не може, звісно, не тішити. Ось, наприклад, не без твоєї допомоги Яна Сідач регулярно публікується.

ТБ: Думаю, що відходить значно більше, ніж приходить. Зате залишаються дійсно ті, які є віддані фотографії. Про Яну. Мене в ній привабило те, що вона щодня виходить і знімає. Я собі уявляю процес, який вона проходить, спостерігаю за ним. І тішуся. Бо бачу, як визріває (чи вже дозрів))) фотограф, закоханий в процес.

Париж, Франція, 2014

МП: Цього року в Україні бум на фотокниги. Поділись, ти щось плануєш?

ТБ: О, так. Маю одну задумку й гарую над нею. Довго мене муляло, як зібрати до купи і як ту купу втримати, коли в тебе багато фото, що тобі подобаються, але вони не можуть бути підігнані під одну тему. Зовсім випадково знайшла вихід. Хоча, не факт, що вийде очікуване. Більше не скажу ні слова)))). Дала собі пів року на реалізацію. Залишилось 5 місяців )


МП: Чекаємо з нетерпінням!

Львів, Україна, 2018

МП: Розкажи про Львівський фотографічний контекст. Ми знаємо авторів, чуємо про якісь події, що відбуваються у Львові, але без інсайдерської інформації так би мовити.


ТБ: Ну, тут я, певне, нічого не скажу. Бо не належу до жодної львівської фотоспільноти. Офіційної чи ні. Спілкуюся тільки з Яною, менше – з Адріаною. Все. Раніше Аня Клосек часто тут бувала. З нею було цікаво. Але від початку локдауну пропала. Про події дізнаюся зі стрічки новин. Заходжу зранку у "Новини Львова", дивлюся, що може бути цікаво, обираю куди піти. Найчастіше очікування не виправдовуються. Іноді щось радує. З однієї сторони добре ділитися з однодумцями, з іншої – в певній ізоляції свої плюси, ти не наслідуєш, вимушено чи ні, когось. І зрозуміла ще одну річ: зйомка – діло інтимне, краще це робити самому. Нема так званого правила "три пі")))

МП: Що за правило? Вперше чую.

ТБ: Ну, це коли ти пробуєш знімати, але знаходишся в компанії знайомих. "Одному хочется пить, второму - писять, третьему - пирожное". Ну, і ще один аспект. Те, з чого починали: не кожен турист фотограф. Але кожен фотограф трохи турист. Коли ти знаходиш "рибне місце" або подію. І ти там сам. І точно знаєш, що звідси подібних фото (кращих чи гірших – не суттєво) ні в кого не буде. Ти цим пишаєшся, ні? Тобто те, що ти це надибав – це вже певне досягнення, вклад у кадри, що вийшли. Коли ж ти з кимось, завжди тисне, так, ніби з кимось треба поділитися своїм, тим, чого шкода. Можливо, це смішно. Можливо, це навіть соромно (бо ти, виявляється, жадібний)))). Але так є. Принаймні в мене.

Львів, Україна, 2020

МП: Я коли з кимось знімаю в одному місці то в мені прокидається дух суперництва. Хочеться зняти краще. Шукаєш несподівані ракурси, або взагалі відходиш трохи подалі.


ТБ: А в мене лише досада))))) І взагалі – хочеться табличку вивісити: "Не лізь в кадр!!!")))

МП: Що більше фотографів будуть знімати те саме в тому самому місці, то цікавішою буде рубрика "парифотографій".

ТБ: Ну, я ж кажу: я просто жадібна))))

МП: (сміється) Таню, дякую за розмову!

Торонто, Канада, 2019

Тетяна Буняк - українська вулична фотографиня родом зі Львова. Знімати почала в 2012 році. Фіналістка фестивалів Miami Street Photography 2017 та 2018 років, Eastreet 2017 року, ФУФ-2014, Національної фотопремії України "Фотограф року - 2013", Німецького фестивалю OBSERVE-2017, переможниця міжнародного фестивалю "Travel Art Photo 2018. Публікації у виданнях: The Village Україна, Bird In Flight, 500 street photo, Lviv.com та Little Box Collective.


Facebook | Instagram

Untitled / Українська фотографія © 2020 

  • Facebook
  • Instagram
  • Telegram