Слідами Роберта Капи та Джона Стейнбека фотограф агенства Magnum Photos Томас Дворжак та письменник Юліус Штраус подорожують Росією, Україною та Грузією.
Публікуємо переклад "Російського журналу" переказ, частина 2: Під кримським небом" частини, що присвячена подорожі Томаса Дворжака та Юліуса Штрауса Україною в 2017 році й вперше була опублікована на сайті Magnum Photos. Переклад Яни Сідаш.
Сонце стояло високо в кримському небі, коли ми прибули до прекрасної вілли найвідомішого та найзловмиснішого ідеолога Володимира Путіна. З розлогої відкритої тераси, де він запросив нас сісти, відкривався приголомшливий, всеосяжний краєвид Чорного моря.
Ми були в тихому селі Коктебель. Трохи більше, ніж три роки тому, це ще була Україна. Тепер в усіх практичних цілях це стало частиною путінської Росії.
Кілька годин потому, напхані пляшками першокласного шампанського з погребів хазяїна та горщиками меду з його вуликів, ми, похитуючись, вийшли назад на вулицю.
Дмитро Кисельов нагодував нас вишукано приготовленими мідіями, акулою, яку зловив у бухті, і довгим списком скарг Москви до Заходу.
"Я вірив у західну демократію в 1990-х роках", - сказав він. “Але що ми отримали натомість? Протиракетна оборона. Руйнівні дії в Україні. Захід був навмисно агресивним".
У 1947 році Стейнбек писав, що Капа і він вирішили ігнорувати антирадянські упередження, які вони виявили на Заході, і політичні дебати, що вирували навколо намірів Москви, а замість цього документувати життя звичайних росіян.
"Ми приїхали не для того, щоб розбиратись в політиці, а для того, щоб спостерігати за повсякденним життям російського народу", - написав Стейнбек. “Ми хотіли знати, як люди одягаються. Що вони подають на вечерю? Чи є у них вечірки? Яка там їжа? Як вони займаються коханням і як помирають? "
Наступного року було опубліковано «Російський журнал» , який розповідав на 212-ти сторінках про їхній візит до Москви, Києва, Сталінграду та Грузії. Як і обіцяли, в ньому було багато описів їжі, одягу, звичаїв та вражень і мало політичної інтерпретації.
Зі всіх висновків, які ми можемо зробити, це те, що росіяни такі ж, як і всі інші люди у світі", - написав Стейнбек. "Звісно, є і погані, але значно більша кількість дуже хороших".
Наш проект – іти слідами Капи та Стейнбека - народився за пляшкою вина на верхньому поверсі лондонського пабу. Я працював з Томасом у Косово, Афганістані та Іраку, і ми стали хорошими друзями.
Ми хотіли вшанувати 70-ту річницю фотоагенції Magnum Photos, співзасновником якої був Капа лише за кілька років до того, як він загинув, підірвавшись на міні у 1954 році.
Ми також хотіли тримати руку на пульсі Росії та двох найважливіших держав-спадкоємиць Радянського Союзу в той час, як західні політики знову зображують Кремль як екзистенційну загрозу для Західної цивілізації.
Поїздка Стейнбека і Капи була рейдом вглиб "холодної війни", яка зароджувалась в кінці 1940-х. Але, оглядаючи ту саму територію, подорожуючи крізь крихкий клаптик нових держав, багато з яких народилося внаслідок кривавого конфлікту, і перетнувши суперечливі лінії фронту, ми виявили перелом між двома геополітичними тектонічними плитами.
Ми перетинали, об’їжджали або, коли нам не вдавалося заїжджати, зазирали через кордони Абхазії, Південної Осетії та Донецької народної республіки - відокремлених республік, які прилягають до Москви і, в свою чергу, таємно підтримуються Міністерством фінансів Російської Федерації.
Ми також подорожували Україною та Грузією, двома колишніми радянськими державами, які нині насильно відкидають російську гегемонію та її цінності і бачать своє майбутнє в рядах НАТО та на політичній арені Європи.
Ми провели два тижні в Москві, кілька днів в окупованому Криму, тиждень в Україні та тиждень у Грузії.
Коли ми прибули до Києва, української столиці, так само як і в Москві, ми побачили солдат, важке озброєння, а ще йшлося про нову війну.
За часів Сталіна Київ перебував під сильним впливом Москви. Але зараз це столиця країни, яка, незважаючи на культурні та мовні зв’язки, досить вороже налаштована майже до всього російського.
Ми вирушили відвідати село Музичі. Стейнбека та Капу тут зустрічали зі столами, заваленими їжею. Але коли я запитав голову сільської ради Марію Масовець, що вона думає про Сталіна, її обличчя зморщилось, а на очі навернулися сльози.
"Вони забрали мого батька", - сказала вона. “Повернувшись, він навіть не міг стояти. Він важив менше 40 кг.".
А потім, досліджуючи наш проект, ми натрапили на щось, що могло би пролити абсолютно нове світло на наш проект і наповнити багатим шаром складності.
Ми знайшли радянські державні архіви з первинної поїздки, підготовлені для служби державної безпеки. І вони розкрили міру того, як працівники Кремля маніпулювали Стейнбеком і Капою, які прихильно ставилися до Москви.
Всюди були одкровення. Улюблений співрозмовник Стейнбека і Капи, відставний грузинський офіцер кавалерії, схоже, був оперативником КДБ.
Столи з їжею, які на них чекали в колгоспах, що вони відвідували, були заздалегідь ретельно підготовлені, попри те, що інші фермери вмирали неподалік від голоду.
Схоже, Стейнбеку і Капі замилювали очі.
Після всього блиску та гламуру, ідеологів та іміджмейкерів, настав час відвідати передову війни Путіна із Заходом, щоб побачити, як вона виглядає насправді.
Тож ми поїхали потягом на фронт. І там, лише за кілька миль від позицій проросійських бойовиків, ми чули здалеку звук снарядів, саме тоді, коли чоловік пропонував дітям кататися на пошарпаному коні та возі.
Наступного дня серед української бронетехніки я потрапив на нейтральну зону. Я міг легко розрізнити аеропорт Донецька – місце жорстокої битви у 2014 році, в якій загинуло багато сотень українців.
У Москві та Києві війна відчувалась «гламурною», але далекою, навіюючи патріотизм, непокору і туманне почуття готовності жертвувати на благо своєї країни.
Але тут, на передовій, брудна реальність являла собою вал зруйнованого бетону, розбиті будинки та зруйновані життя.
Я поспілкувався з 52-річною Тетяною, машиністкою місцевого заводу, яка жила прямо на передовій. Одна сторона її житлового кварталу була знищена артилерією бойовиків, але їй все ще вдавалось заробляти на життя з іншого боку.
"Раніше в цьому кварталі проживало 300 сімей", – сказала вона. "Але зараз їх 20. Я живу в цій будівлі вже 20 років. Я не можу покинути зараз це місце. Бо це мої люди".
Якщо нова війна між Москвою та Заходом – це війна куль і артилерійських снарядів, то це також і війна по телебаченню та радіо, а ще у шкільних класах.
Максим, один із солдатів на передовій, сказав: "Тут ми можемо дивитись лише російське телебачення. В нас немає доступу до українських каналів. Тож якщо я хочу знати, що відбувається у моїй власній країні, я просто дивлюся російське телебачення і перевертаю все, що вони говорять в протилежному порядку. Таким чином я вважаю, що я отримую щось наближене до істини".
Олег із Краматорська, сусіднього міста, сказав: "Мої бабусі і дідусі вважали, що вони воювали у Великій Вітчизняній війні і вважали, що всі росіяни добрі. Але мій син вважає, що вони воювали у Другій світовій війні і що всі росіяни погані".
У програмі, що звучала по телефону на радіо, слухач скаржився: "Минуле сьогодні таке непередбачуване".
Далі: Подорож до Грузії.
Переклад Яни Сідаш, 12 листопада 2020 року.
Comments