Розмова Алека Сота зі Стівеном Шором

Публікуємо переклад українською розмови двох американських фотографів Алека Сота зі Стівеном Шором, що відбулась в травні 2019 року й вперше була опублікована в журналі FT Magazine. Переклад Юлії Тарадюк.


Стівен Шор, 2019 © Алек Сот


Алек Сот: Хочу розпочати з питання, яке, хоч і дурне, проте я з ним часто стикаюся. Уявіть, що ви сидите в літаку, а людина поруч з вами запитує: «Чим ви займаєтеся?». Ви відповідаєте: «Я фотограф», і вона ставить наступне питання: «Що ви знімаєте?». Мені дуже цікаво, що ви відповідаєте на це питання?


Стівен Шор: Я кажу, що фотографую настільки давно, що зараз я знімаю все підряд.

АС: І все?

СШ: Так, усе.

АС: В такому разі вона запитає: «Ви фотографуєте для журналів чи для...?». Більшість людей зовсім не мають уявлення про те, що таке художня фотографія. Вони думають пейзажна фотографія або спортивна. Ви міняєте тему, в таких випадках?

СШ: Ніхто мене про таке не запитував раніше.

АС: Справді? Мене запитують постійно. Отже, у вас немає проблем з подібними питаннями?

СШ: Ні. У мене були б складнощі якби хтось запитав мене, що саме я фотографую, але я кажу правду. Можливо, сиве волосся змушує людей довіряти мені більше. Вони думають: «Боже мій, він займається цим так давно ...». Іноді я кажу, що займаюся художньою фотографією. А щоб вони зрозуміли, що я маю на увазі, додаю, що я виставляюся в галереях і музеях.


Інсталяційний вигляд виставки "Стівен Шор" в MoMA (НЙ, США). 19 листопада 2017 – 28 травня 2018. Фото Роберта Герхарда

АС: Скільки вам було років, коли ви вперше сказали: «Я фотограф»?

СШ: Приблизно 10.

АС: До цього ви не хотіли стати бейсболістом або кимось на кшталт цього?

СШ: Я завжди хотів бути фотографом. Усе інше мене не надто цікавило. Я почав працювати в темній кімнаті, коли мені виповнилося шість років.

АС: Сподіваюся, ви мали рукавички.

СШ: Не було. Часи були більш простими. Від фіксажу в мене потемніли нігті, а шкіра на руках завжди була сухою.

АС: Як ви потрапили в темну кімнату в шість років?

СШ: У мене був дядько-інженер. Він подарував мені на шостий день народження набір для темної кімнати Kodak. Всередині нього була брошура з інструкціями, жорсткі пластикові лотки і баки для проявлення плівки, а також маленькі пакетики з хімікатами, які були паперові зовні, а всередині були покриті фольгою. І я дотримувався інструкції. На той момент я ще не фотографував. Я просто використовував знімки Kodak своєї сім’ї. А потім, коли мені здається було вісім років, я отримав 35-мм камеру.

АС: Ви говорили, що хтось дав вам книгу Уокера Еванса. Скільки вам було років?

СШ: Мені було 10.

АС: Як батько 12-річної дитини, я думаю, що все це приголомшливо.

СШ: Мені дуже пощастило. Мені пощастило, що дядько подарував мені темну кімнату. І також мені поталанило, що я жив у багатоквартирному будинку в Нью-Йорку, а наш сусід зверху був музичним продюсером. Він був дуже культурною людиною, очевидно, і знаючи про мій інтерес до фотографії подарував мені книгу «Американські фотографії» Уокера Еванса - першу книгу з фотографії, яку я побачив. Мені пощастило.

АС: Як ви потрапили на Фабрику Енді Воргола в сімнадцятирічному віці?

СШ: У той час я ще вчився в старших класах, але вже майже перестав ходити до школи. Я не кидав навчання офіційно, просто не ходив в школу, натомість відвідував тусовки нью-йоркських класичних музикантів. Я влаштувався на роботу фотографом в оркестр. Ходив на кілька концертів в тиждень і щодня — в кіно. Я навіть зняв невеличкий фільм, який показали в кінотеатрі під назвою Film-Makers 'Cinematheque.

АС: Який це був фільм?

СШ: Він називався «Ліфт». Я зняв цей фільм всередині старої ліфтової кабіни. Його показували в той же вечір, коли Воргол вперше показував свій фільм «Життя Хуаніти Кастро». Після показу мене представили йому. Здається, це був лютий 1965 року, а в 65-му він вже був дуже знаменитий в Нью-Йорку. Це було через кілька років після банок з супом і коробок Брілло.


Енді Воргол, Фабрика, Нью-Йорк, 1965 © Стівен Шор

АС: То він бачив ваш фільм?

СШ: Так.

АС: Йому сподобалося?


С.Ш. Він не сказав. Але я запитав, чи можна приїхати на Фабрику, і він відповів — так.

АС: Приголомшливо.

СШ: Я почав ходити туди щодня, і в той момент я зрозумів, що більше не можу робити вигляд, наче навчаюся, і сказав батькам, що кидаю школу.

АС: Як вони це сприйняли?

СШ: Вони, звісно, не були цьому раді. Проте з іншого боку, Воргол був відомий. На мої вечірки, а я все ще жив з батьками, приходив сам Енді і навіть гурт Velvet Underground.

АС: Velvet Underground приходили в будинок до ваших батьків?

СШ: Так. Одного вечора моя мама розговорилася з Ніко, й вони провели весь вечір на кухні. Мама пригощала її молоком і мацою, а Ніко розповіла матері історію свого життя. А потім мої батьки, беручи снодійне, закривали двері своєї спальні і лягали спати. До ранку в квартирі залишалося кілька людей, і моя мама наполягала на тому, щоб нагодувати їх сніданком.

Рут Шор та Фред Шор (батьки Стівена Шора), 1970 © Стівен Шор

АС: Скільки було років вашим батькам на той час?

СШ: Коли мені було 17, їм було більше п'ятдесяти.

АС: Нічого собі! Вони були дуже терплячими.

СШ: Я думаю, що вони просто змирилися і вирішили, що «най так буде».

АС: Приголомшливо. Вони померли молодими?

СШ: Так. Вони були на 40 років старшими за мене. За сучасними стандартами вони померли молодими, але їм було більше, ніж шістдесят. Вони померли відносно рано в моєму житті.

АС: Щодо Воргола, ви його обожнювали чи просто дивились на нього? Ви ідентифікували себе з ним будь-яким чином?

СШ: Ні, я не ідентифікував себе з ним. Я любив те, що він робив як художник. Головним для мене було те, що це захоплювало і надихало. Мені здавалося, що я знаходився в центрі подій разом з ним.

АС: Я відчуваю, що ви були дуже амбітні з дитинства.

СШ: Тому я і покинув...

АС: Покинув Нью-Йорк?

СШ: Ні, покинув Воргола. Я провів там три роки. Не було жодних сварок, я просто відчув, що мені треба жити далі. Я бачив людей, які, як на мене, озираючись на Фабрику, сприймали її як головну подія свого життя і хотіли залишатися там якомога довше. Мені це було неприємним. Мені потрібно було рухатися далі.

АС: Зрозуміти це в такому віці справді вражаюче.

СШ: А ти? Як ти захопився фотографією?

АС: Коли мені було 10 років, я був звичайною сором'язливою дитиною. У мене були уявні друзі і фантастичне життя. Я жив далеко від інших людей, тому грався один.

СШ: Ти був в Міннесоті?

АС: Я був в Міннесоті та за її межами. Я був диваком і не знав, що з цим робити. А потім, в старшій школі, мені пощастило з учителем малювання, який сказав мені: «Чом би тобі не розпочати цю справу...», і цією «справою» було малювання, а згодом скульптура, і так далі, одне за іншим.

Але це підводить мене до іншого питання. Хочу запитати, з таким впливом Воргола і його оточення, ви вважали себе на початку художником? Я знаю, що ви відчували зв'язок з Едвардом Рушою і концептуалізмом. Ви хотіли піти тим шляхом чи стати фотографом?

СШ: Коли я почав працювати на Фабриці, я був фотографом з доволі традиційною фотографічною освітою. Але там я побачив те, як працює художник. Я почав думати про ті рішення, які він приймав і про те, як він використовував серійні зображення. Він і його друзі відкрили переді мною двері ширшого естетичного сприйняття, якому я і слідував, покинувши їх.

Покинувши Фабрику, Шор провів рік працюючи зі своїм батьком — інвестором на Волл-стріт, а потім повернувся до фотографії. У 1971 році він став першим фотографом, у якого за життя пройшла персональна виставка в Музеї мистецтв Метрополітен в Нью-Йорку. На початку 1970-х років він працював над серією, яку він назвав «Американські поверхні». Її ідея полягала в створенні візуального щоденника свого повсякденного існування.

АС: Чи можна сказати, що «Американські поверхні» почалися як квазі-концептуальний проєкт, з щоденником поїздок і всіма нотатками?

СШ: «Американські поверхні» розвинулися з кількох ідей одночасно. Однією з них була ідея створення щоденника, але лише з повторюваних предметів, тому це не було суто концептуальним. Я фотографував кожен обід, кожне ліжко, кожен телевізор, і кожну людину, яку зустрічав. Але у мене були й інші інтереси: я хотів зробити такі знімки, які відчувалися б іншими людьми як природні, які сприймалися б як бачення, а не як фотографування. Ось що було в мене на думці.

22-23 липня 1969 © Стівен Шор

АС: Це цікаво, тому що вас вважають великим формалістом, який зосереджений на конструюванні зображень, але ви починали в концептуальному напрямі.

СШ: Так.

АС: З чим я не міг розібратися — я читав про те, що у вас не було водійських прав і ви не вміли водити машину. Я просто не розумію, як ви подорожували.

СШ: Я робив багато концептуальних робіт в Техасі в 69 і 70 роках, і в ті роки я не водив машину. Я летів в Амарілло і залишався там з друзями. Але «Американські поверхні» я знімав рік або два по тому. До того часу я вже отримав водійські права, так що знімаючи «Американські поверхні» я водив машину сам. Я думаю, якщо ти виріс в Міннесоті, то тобі дивно, як людина могла дожити до 24 років, не вміючи водити машину. Але коли ти ростеш на Манхеттені...


АС: Звісно. Але, схоже, що у вас було майже європейське розуміння Америки. Як у всіх цих європейців... Коли я думаю про них, я завжди згадую про Віма Вендерса, який мріє про Америку і про подорож усією країною.


СШ: Цікаво, що ти так говориш, тому що багато відомих поїздок Америкою, описаних у літературі і зображених у фотографії, були здійснені іноземцями. У Лоліті є дуже красиво описана подорож країною. В кінці 40-х років Картьє-Брессон здійснив неймовірну подорож, яка багато в чому передбачила деякі з робіт Роберта Франка. Звичайно, є сам Франк, і навіть Керуак — хоча він народився в Массачусетсі, але його родина була франко-канадською, і він не розмовляв англійською до шести років. Тож багато цих знаменитих поїздок через всю країну були здійснені сторонніми чи іноземцями.


АС: У цей час «Американські поверхні» перетікає в «Незвичайні місця». Чи був період, коли вони перетиналися?

«Незвичайні місця» — найвідоміша серія широкоформатних кольорових пейзажних фотографій Шора, зроблених під час подорожі країною в період між 1973 і 1978 роками. З моменту її першої публікації в 1982 році вона була опублікована кілька разів у різних форматах і розширених виданнях.


СШ: У 1973 році вони перетиналися. Все було просто. Я хотів показати «Американські поверхні» як аматорські знімки: без оформлення та рамок, лише