Продовжуємо серію матеріалів про інституалізацію фотографії в Україні. Спеціально для Untitled журналістка Юлія Тарадюк поговорила з викладачем та фотографом Ігорем Чекачковим про фотографічну освіту та зокрема про започатковану ним Академію сучасної і концептуальної фотографії в Харкові, Україна.
Що сприяло процесу становлення вас не лише як концептуального фотографа, а й як викладача?
Так сталося без мого особливого втручання, що я розпочав викладати в фотошколах доволі рано. З часом я все більше заглиблювався у фотографію, і тому поволі переходив від професійної сфери (раніше більше знімав для журналів та агенств) до художньої. Я зрозумів, що фотографія, якою я жив раніше, менш цікава, аніж та, якою я займаюся зараз. Ті фотошколи, в яких я викладав, не відображали художню фотографію, а здебільшого зосереджувалися на техніці, правилах композиції, тобто на тому, що мало було пов'язане з мистецтвом.
Як від цих думок ви перейшли до процесу створення власної школи?
З одного боку, чим довше я викладав, тим більше я переконувався, що не вірю в ті методи викладання. А з іншого боку, я відчував вдячність від студентів, які не раз до мене підходили і говорили про те, що я змінив їхнє сприйняття. Тобто я відчував, що мені вдавалося викладати, тому продовжував цю справу. В один момент я усвідомив, що не можу працювати в тих інституціях, які не транслюють фотографію, яка мені близька. Це і самообман, і обман інших. Тому я пішов з фотошколи, у якій працював протягом тривалого періоду часу.
Я вирішив відкрити свою фотошколу, тим більше, що я вже мав досвід і розуміння того, як хочу викладати. До того ж, я хотів, щоб у Харкові з'явився якийсь новий дискурс фотографії, і щоб вона не зводилася лише до правил третин і обговорення джерел світла.
Зрозуміло, що ви бажали розширити сприйняття фотографії і надати їй мистецькі значення. А які ще причини того, що вам важливо розвивати фотоосвіту в Харкові зокрема, і в Україні загалом?
Мені було важливо створити спільноту, де люди не лише розвивалися б і отримували знання, а й мали хорошу комунікацію та підтримку, інструменти для розвитку. Свого часу, мені бракувало всього цього. Коли я розпочинав, то мав таке відчуття, ніби фотографія не дуже розвинута. Подорожуючи, я відкрив для себе світ фотографії, про яку написана величезна кількість книг, є багато різної інформації та цікавих шкіл. Тобто все те, чого в Україні не було, хіба що в Києві, але не можу стверджувати точно, бо тоді був далеким від цього.
На початку свого шляху, я мав лише одного друга, з яким ми багато працювали і мали хоча б якийсь діалог. Але він часто перебував закордоном, тому нам рідко вдавалося поспілкуватися. Я знав що це таке, коли ти щось розпочинаєш робити, але взагалі не розумієш, що ти робиш. Коли в тебе немає жодної можливості з кимось поспілкуватися, зрозуміти куди потрібно рухатися далі. В процесі пошуку свого шляху я йшов достатньо довго. Не можу стверджувати, що це був неправильний шлях, але якби я дізнався про деякі речі раніше, то прогресував би швидше.
Дуже важливо, що ви не лише навчаєте, а й створюєте середовище активного обміну досвідів та думок. У такому синтезі кожен відчуває свою причетність до мистецтва фотографії і водночас може розкрити власну індивідуальність. Мені здається, під час такої взаємодії людей та ідей результат впливів може бути приголомшливим. А чи помічали ви якісь спільні риси у роботах ваших студентів? Можливо, вони поділяють одні і ті ж концепції, знімають на схожу тематику, використовують подібні метафори?
Мені б не хотілося, щоб вони мали багато спільного, бо мистецтво ― це індивідуальність. Тим не менше, зараз я спостерігаю різні процеси всередині школи, наприклад формування певних груп за інтересами, які роблять спільні проєкти. Це дуже класно, що є люди, поєднані спільними вподобаннями.
Щодо спільного напрямку, то я намагаюся робити так, щоб цього не ставалося. Але коли людина лише починає, то є певні теми, які переважають в той момент часу. Наприклад, у нас багато фотографів працюють з темою особистого і це дуже цікаво. Я раніше ставив собі питання про те, наскільки фотографія може впоратися з цим. Спойлер ― ще й як може. В своєму курсі я намагаюся не нав'язувати жодного бачення про те, якою фотографія може бути. Натомість, я показую різні способи того, що можна робити.
Я думаю, що є ще одна спільна риса. В нас викладає Роман Пятковка, представник Харківської школи фотографії. Мені здається, що він має амбіцію, аби ця школа продовжувалася в наступних поколіннях. Він, звичайно, це не нав'язує, але дуже надихає студентів працювати в схожому напрямі, тому теми особистого і експерименти з мовою фотографії ― це те, що характерне для нас. Я думаю, що ця традиція Харківської школи фотографії багато в чому продовжується.
Тобто ви усвідомлюєте свою Академію як продовження Харківської школи, що виникла ще у минулому столітті? Відчуваєте певний лінійний зв'язок?
Мене часто запитують, чи я відношу себе до Харківської школи. Насправді, багато представників цієї школи на мене вплинули, але мені здається, що відповідь на це питання маю давати не я, а дослідники, бо завдання митця ― творити. Через це уявлення мені важко говорити про себе, а про школу ― ще важче. Але якщо запитати про це Романа Пятковку, то він точно відповість: “Так, наші студенти ― це продовження Харківської школи”.
Які методи викладання ви застосовуєте до тих, хто навчається в Академії?
Мені дуже хочеться максимально занурювати студентів в світ фотографії. Для мене було відкриттям те, наскільки фотографія глибока і скільки можливостей вона в собі приховує. Мій курс базується на тому, щоб показати що таке сучасна фотографія, яким чином з нею можна взаємодіяти.
З одного боку, я намагаюся формувати надивленість у студентів, показуючи їм велику кількість робіт різних фотографів. З іншого боку, ми також працюємо і над чимось своїм, виконуємо різні завдання та робимо проєкти.
Яку роль у вашій фотошколі відіграє створення фотопроєктів? Наскільки вони є важливими для вас?
У мене немає відчуття, що проєкт ― це щось таке, що можна зробити за кілька місяців. Точніше це реально, але не завжди. Можливо, я занадто серйозно ставлюся до фотографії, але, як на мене, вона передбачає тривалої праці над собою. Я вважаю, що не варто форсувати події, і змушувати студентів за декілька місяців зробити шедевр. Кожен рухається в своєму темпі. Я всіляко заохочую людей, щоб вони робили проєкти на моєму курсі, але розумію, що вони не завжди до цього готові, тому я перестав зобов'язувати студентів робити це.
А от Пятковка не залишає жодної можливості не зробити проєкт, тому ми розділили навчання на два курси. Два місяці триває мій курс, який, можливо, є менш експериментальним і складним, і два місці ― курс Пятковки, до якого краще підходити підготовленим. Такий поділ створює ідеальний зв'язок і дає можливість студенту і достатньо зануритися, і не поспішати робити поверхневі проєкти.
Чому ви вирішили розширити Академію і додати нові курси?
Ми розпочали розширятися, бо зрозуміли, що можна ще багато про що говорити. У нас з'явився курс прекрасного художника Костянтина Зорькіна. Про цей курс мені важко говорити, бо це щось неймовірне. Він називається “Колір і композиція у фотографії”, але це зовсім не так. Курс про те, як взагалі бути митцем, як потрібно мислити і бачити. Це так круто, я нещодавно сам переглядав цей курс з задоволенням.
Під час одного із занять мені хотілося зупинити Костянтина, бо я думав, що він зайшов занадто глибоко. Але згодом я отримав схвальні відгуки, до того ж з групи ніхто не пішов. Це все тому, що Костя художник з величезним стажем і чудовий викладач. Він також вводить дискусії на тему фотографії і мистецтва загалом, часто проводить паралелі з іншими видами мистецтва, бо він не є фотографом, що теж дуже цінно.
Які ще курси є у вашій школі?
Також з'явився технічний курс, хоча раніше не було, бо я намагався відійти від цього, думаючи, що фотографія ― це не кнопки, а спосіб мислення. Раніше я вважав, що технічний аспект можна вдосконалити в інших фотошколах. Але я зрозумів, що там поки навчають роботи з фотоапаратом, заодно можуть зіпсувати смак фотографа. Ми запустили технічний курс на основі класичної і сучасної фотографії, лектор курсу ― Кирило Ніколенко.
А для тих, кому цікава плівка, в нас є курс аналогової фотографії, який ми запустили разом з фотолабораторією Вінол.
І останнє ― це курс портретної фотографії від одного з найкращих комерційних фотографів Харкова Григорія Радомського. Він робить акцент на комерції, хоча ми не дуже розвиваємо цей напрям, бо нам більше хочеться говорити про фотографію, як про мистецтво. З іншого боку, оскільки фотографія ― це мова, то, навчивши гарно говорити і мислити цією мовою, ми не проти, щоб фотографи знімала комерційну фотографію, бо такі навики теж важливі. Я от сам іноді знімаю комерцію. Але головне наше завдання навчити студента бачити по-іншому.
Це і є основні курси, які дають хорошу базу і згуртовують студентів, допомагають нам спілкуватися однією мовою. Згодом ми формуємо спільноту, де нам комфортно спілкуватися цією мовою. Зараз ми всіляко працюємо над розвитком ком'юніті. Мені подобається, коли студенти збираються разом, бо я багато працюю над курсом і не завжди маю можливість організувати щось.
Фотосерія Вікторії Лихольот
Щодо “інакшого мислення”, як ви вважаєте, особливе бачення можливо набути чи воно є вродженим? Чи може кожен робити хороші світлини завдяки практиці й теорії?
Це хороше питання, про яке я багато думав і завжди по-різному на нього віповідав. На даний момент я точно впевнений в тому, що бачення можна розвивати. Звичайно, є більш талановиті люди, які швидше освоюють цей навик.
Але я є прикладом розвитку без особливого мистецького бачення, бо раніше я знімав “чорне що, і чорне як”. Лише процес поступового розвитку у великому зацікавленні дав мені можливість не дивитися на свої фотографії крізь пальці.
Власне, в Академії ми хочемо допомогти митцям скоротити шлях пошуків. Я витратив приблизно 5-7 років, і це дуже багато. На курсах я відразу показую як можна знімати, які питання варто ставити собі і світу, як ставитися до мистецтва. Мені здається, що це дуже скорочує шлях і точно сприяє тому, щоб набути бачення.
Як пандемія вплинула на роботу Академії? Чи подобається вам працювати в онлайн-форматі?
До пандемії я час від часу зустрічав людей з різних міст, які цікавилися навчанням в Академії і запитували про онлайн-курси. Мені, звичайно, було приємно, що про нас дізнаються люди з інших міст. З іншого боку, організація онлайн-школи нам видавалася складною, тому ми відповідали, що не маємо онлайн-курсів.
Але пандемія змусила нас перейти в новий формат. І це виявилося настільки круто, що я навіть не вірю, що не хочу повертатися в офлайн. На першому курсі у мене були студенти з Парижа, Берліна, Відня, Києва, Одеси. Дуже класно, що нам вдалося настільки розширити нашу географію, не обмежуючись Харковом. Раніше я зациклювався лише на одному місті, але виявилося, що я можу допомогти багатьом людям.
У мене є відчуття, що ми майже нічого не втрачаємо в онлайн-форматі, хіба що ми не можемо разом зібратися в одному місці чи погортати фотокниги. Але онлайн-формат мені все одно дуже подобається і я хочу розвивати його надалі.
Добре, що карантин не став на заваді вашій діяльності, а навпаки розширив можливості. У вашій допандемійній роботі можна прослідкувати різні напрямки роботи. Це не лише навчальні курси, а й фототури, екскурсії, перегляди фільмів та серіалів тощо. Чому ви обрали таку різнопланову діяльність, а не зосередилися лише на курсах?
Мені хотілося всіляко розвивати візуальну освіту. На заходи приходили не лише фотографи, а загалом усі охочі.
З поїздками було складніше, бо до нас приєднувалися люди, які не навчалися в Академії, і їм доводилося пояснювати певні речі. Але в нас ніколи не було з цим проблем, і часто люди записувалися на курси саме після поїздок. Це був дуже хороший спосіб часопроведення, уявіть, як студенти протягом семи днів разом фотографують і спілкуються де-небудь у Португалії. От відсутність таких подорожей є найбільшим мінусом діяльності Академії під час пандемії.
А як ви ставитеся до того, що на ваші заходи приходили люди, які не займають фотографією? Ви ставили собі за мету розвиток візуальної грамотності у населення загалом, щоб люди глибше дивилися на зображення, не піддавалися маніпуляціям тощо?
Так, хороще питання. Саме так я і мислив організовуючи заходи.
До того ж, до нас на курси часто приходили люди, які говорили, що вони не фотографи, але їм дуже цікаво дізнатися, що таке фотографія і як в цілому працює візуальна культура. Такі студенти не робили домашні завдання, але вони брали активну участь в дискусіях і проходили курс до кінця. Власне, завдяки цим студентам я і зробив практичну частину свого курсу необов'язковою.
Розкажіть про проєкти ваших студентів.
Насправді хороших робіт дуже багато, і я можу безкінечно говорити про роботи студентів. Ми зараз намагаємося активніше викладати їх на сайт, щоб зібрати всі проєкти. Тому світлини наших студентів можна знайти на Chekachkov Photo Academy.
Фотопроєкт "12 листівок до Австралії" Софії Євланінкової
І на завершення, щоб ви б побажали фотографу-початківцю?
Коли закохуєшся у фотографію, то все стає очевидним ― потрібно багато знімати. До того ж, важливо якомога більше поринути в мистецтво у різних його напрямках: кіно, фотографія, живопис, література. Варто вбирати в себе все, що ми можемо, з жадібною цікавістю, бо це і формує нас як фотографів.
Ігор Чекачков (1989 р.н., Харків) — фотограф та викладач фотографії. Фотографувати розпочав в 2008 році як репортер, а згодом знайшо себе в області художньої фотографії. Його роботи були опубліковані у National Geographic, The Guardian, Le Monde, Wirtschafts Wochesince, Forbes, Bird In Flight та інших. Проекти Чекачкова були представлені на виставках і фестивалях, серед яких: La Quitreme Image (Париж), Galerie Claude Samuel (Париж), Ukrainian Museum (Нью-Йорк), Ukrainian Cultural Centre (Лос Анджелес), Фестиваль Odessa Batumi, HYBRID (Мадрид) та ін. Ігор Чекачков є Членом УФА (Українська фотографічна альтернатива) та UAPF (Українська асоціація професійних фотографів), Національної спілки фотохудожників України. У 2017 році заснував Академію Фотографії Chekachkov Photo Academy, де є ментором курсу “Сучасна Фотографія”. З 2017 року є викладачем курсу Нульового року у Харківській Школі Архітектури.