Фотопроєкт «Донбас — країна мрій» відомого українського фотографа та викладача фотографії Віктора Марущенка, який він знімав на Донбасі у 2003 - 2004 роках. В об’єктиві автора — чоловіки, жінки, підлітки та пенсіонери, які виживають лише завдяки закинутим і небезпечним шахтам, продаючи нелегально видобуте вугілля або вимінюючи його на продукти.
Фотографії Віктора Марущенка розповідають історію колишніх шахтарів на пострадянському Донбасі. Шахти, на яких вони колись працювали, зараз офіційно закриті, але все-таки шахтарі повертаються до видобутку вугілля, щоб продати його на базарі. На той час на Донбасі таким чином заробляли на життя понад 60,000 нелегальних шахтарів - чоловіків, жінок та підлітків.
Публікуємо розповідь Віктора Марущенка про створення фотопроєкту «Донбас — країна мрій», що була надрукована разом з фотографіями під назвою "Бути шахтарем" в журналі "Геосфера" №5, 2008 р. Фотографії частково передруковуємо з розділу "Архів Фотосмаку" видання Reporters.
"У 1983 році я вперше опинився на Донбасі ― точніше, в Донецьку, куди приїхав, будучи працівником газети «Радянська культура». Це були останні вихідні серпня, і мені потрібно було знімати професійне свято ― День шахтаря. В ті часи десятки тисяч ситих, заможних, приголублених владою шахтарів виходили на вулиці міст, демонструючи престижність і важливість своєї професії. Вони були героями!
Минуло двадцять років, і я знову на Донбасі ― як фотограф супроводжую групу австрійських документалістів, які знімають фільм в Україні. Нинішній вигляд Донецька вразив нас усіх: ілюмінація головних вулиць, велика кількість заможних людей, ресторани, кафе, нічні клуби... Але все це лише підкреслювало величезні соціальні контрасти, характерні для сьогодення великих українських міст. Усе це виглядало, наче вузька стежка в болотній трясовині: крок вліво або вправо ― і поринаєш у вир. У таку прірву ми поринули, шукаючи наших персонажів.
Ми досліджували дві області ― Донецьку і Луганську, де люди після закриття більшості шахт змушені нелегально видобувати вугілля, щоб просто вижити. Шахтарськ, Сніжне, Торез, Брянка ― в цих, і багатьох інших шахтарських містечках ми досліджували дану тему.
Сьогодні важко сказати, коли з'явилися перші нелегальні добувачі вугілля. Справа в тому, що це явище характерне не тільки для України, але й для багатьох країн колишнього Східного блоку ― Болгарії, Румунії, Росії та інших. Всіх шахтарів-нелегалів можна умовно розділити на три групи. Перша ― непрофесіонали, які намагаються заробити хоч трохи, але швидко. Вони освоюють легкодоступні місця або просівають терикони. До цієї групи належать і безхатьки. Друга ― колишні шахтарі, які не посягають на закриті державні шахти. В основному це родичі (іноді цілі родини) або сусіди, які об'єдналися в бригади. Вони розробляють легкодоступні, неглибокі пласти вугілля або пробиваються в занедбані дореволюційні шахти. На цій справі теж багато не заробиш: вистачить тільки прогодувати себе та допомогти школам і дитячим садкам, безкоштовно віддавши їм частину видобутого «чорного золота». Третя група ― високоорганізовані колективи, які налічують в сотню разів більше шахтарів. Вони обирають собі директора і створюють «общак» ― касу, в яку щомісячно потрапляють відрахування від кожного працівника на випадок чиєїсь хвороби або смерті. Такі бригади, які проникають на закриті державні шахти, таємно контролюються місцевою владою і поліцією. Вони зі свого боку щомісяця вимагають виплачувати певні суми.
Найбільші труднощі виникли в нас у Торезі*. Нелегальна шахта з великою кількістю працівників (понад сто осіб) розташовувалася майже в центрі міста. На вигляд цей підкоп, що з'єднувався із державної шахтою, яку закрили кілька років тому, здавався просто дірою в землі. Ми намагалися домовитися про зйомку протягом тижня, проте ― безрезультатно. Робітники не хотіли, щоб їх знімали ― в основному через страх втратити роботу. Жодні вмовляння не діяли, а під кінець в нашу сторону пролунали погрози. І тоді режисер фільму сказав: «Віктор, єдина і остання надія на тебе. Ми вичерпали всі можливості, але ми мусимо зняти цю шахту».
Попереду в мене була ніч, під час якої вдалося обміркувати план майбутньої розмови. Близько восьмої години ранку я стою біля діри ― входу в шахту, де розпочинається підземний штрек довжиною приблизно в два кілометри. Після неї є протяжна лава з пластом в 60 сантиметрів, в якій і видобувають вугілля. Мені потрібен той робітник, якого шахтарі обрали своїм керівником і хранителем «общака». Я вже знаю, що його звуть Олександр. Мене зустрічають насторожено, але «директора» все ж викликають. Головне ― почати розмову так, щоб Саша її підтримав.
― Олександр, ти шахтар? ― кажу я.
― Шахтар.
― Ти чесно працюєш?
― Чесно.
― Тобі соромно перед твоїми дітьми?
― Ні, не соромно.
― Ти винен, що опинився в такій ситуації? Що тебе кинула держава?
― Ні, я не винен.
― Що буде з тобою, якщо ти припиниш нелегальний видобуток?
― Мені не буде чим прокормити сім'ю.
― Чому ж ти не хочеш, щоб про це дізналися інші люди?
Пауза.
― Ми хочемо показати, що це не ваша вина. Після закриття шахт багато хто залишився без шматка хліба, ― я наполегливо намагаюся достукатися до нього.
― Добре! ― врешті-решт, каже Олександр.
― Приїжджайте завтра о пів на восьму ранку, я поговорю з хлопцями.
Загалом погодилися зніматися близько тридцяти осіб, з якими ми працювали протягом суботи і неділі. Ці прекрасні люди ― відповідальні, сумлінні, працьовиті. Шахтарі з досвідом і без нього, які не втратили почуття власної гідності у важкі часи. Ми дуже здружилися з ними і прощалися з превеликим сумом.
Шахта дуже небезпечна. Лава хоч і укріплена за всіма правилами, проте двокілометровий підхід до неї для забезпечення оптимального рівня безпеки вимагає великих матеріальних вкладень.Зрозуміло, що у нелегалів таких коштів немає. Прямісінько над головою висять багатотонні пласти породи, що можуть відірватися в будь-який момент. Шахтарі ласкаво називають їх «коржиками», які іноді падають, створюючи перешкоди. На щастя, вони поки що нікого не придавили. «Це наша лотерея» ― жартують одні, а ось інші виражаються жорсткіше: «Ми всі тут насправді смертники і самі себе так називаємо». Страх у людей поступово зник, тому що постійно боятися не можна.
У цьому ж місті Торез є шахта, на якій працюють лише жінки. Ларисі біля сорока років, стільки ж її подрузі Лусії, а дочці Олені нещодавно виповнився двадцять один. Ось така шахтарська бригада. Жінки проникають в занедбану шахту через вентиляційний отвір і добувають неякісне вугілля, яке є їхнім джерелом існування. Лариса весь час має простуду, у неї хронічний бронхіт, а на ліки не завжди вистачає коштів. Єдине, чим можна полегшити страждання ― горілка та “міцні” сигарети.
Олена ― типова представниця молоді Донбасу, в якої немає майбутнього, тому що відсутня можливість навчатися або працювати в містечку, в якому майже все доросле населення безробітне. Після роботи жінки гуртуються вдома, іноді до них заходять друзі. Вони багато п'ють, курять і розмовляють про життя, і це повторюється день у день. Іноді ввечері Олена вирушає на дискотеку. Вона доволі товариська, оптимістична і відкрита людина. А ще дівчина здорова ― поки що. У матері зі здоров'ям набагато гірше. В майбутнє жінки не люблять зазирати. «Як Ви уявляєте своє життя надалі?» ― запитав я у Лариси. «А ми нічого не уявляємо, не плануємо, ― відповіла вона. ― Нам би сьогоднішній день прожити». Видобуте вугілля вони обмінюють на хліб, картоплю, дешеву рибу, самогон: гроші рідко ходять в обігу, тому що їх немає. “А чому ви берете не горілку, а самогон?” ― “Не беремо, бо вся горілка виготовляється в Торезі”. Це правда. Через технічний спирт, розведений водою з-під крана, смертність від алкоголю вища, ніж від нещасних випадків в шахтах.
Мабуть, найцікавіша з шахт виявилася в Красному Лучі*. Закрита ще в 1913 році, вона зберегла деякі запаси антрациту дуже хорошої якості. Цей вибій розробляють кілька сімей. Досвідчені шахтарі, батьки і діди, йдуть в лаву, а діти й онуки допомагають їм на поверхні. Ширина пласта становить на цій ділянці сорок сантиметрів, і в цьому просторі, куди мені не вдалося навіть пролізти, людям якось вдається працювати. «Сімейна бригада» дає можливість існувати більш-менш стерпно, добуваючи вугілля не лише для себе і сусідів, а й для обміну на продукти харчування.
Я провів на Донбасі приблизно півроку і добре ознайомився з життям шахтарів-нелегалів. Враження від ситуації ― страшне. Враження від людей ― найкраще. Напевно, те, що відбувається сьогодні на Донбасі, можна назвати гуманітарною катастрофою. Десятки, сотні тисяч, а, може, і мільйони місцевих жителів кинуті напризволяще і змушені щодня боротися задля виживання. Не можна говорити про порушення законів, якщо держава не пропонує жодних соціальних проєктів і альтернативних видів діяльності, щоб врятувати величезний регіон. За такого рівня життя люди на Донбасі просто вимирають. Вони гинуть збираючи металобрухт або добуваючи вугілля, помирають через підроблену горілку чи хворобу. Однак при цьому вони все одно змогли зберегти почуття власної гідності, робочу честь і багато іншого з колишніх традицій." - Віктор Марущенко для журналу "Геосфера" №5, 2008
* У 2016 року місто Торез було перейменоване на Чистякове, Красний Луч на Хрустальний.
"Це Олена ― молодша донька Лариси. Їй 21 рік. Вона закінчила школу, інші її “університети” відбуваються в місті. Це вона розливає горілку. Фото зроблено в хвилини, коли жінки щойно повернулися з роботи. Насамперед вони ставлять сушитися взуття, яка дуже промокає через надмірну вологість в місці видобутку. Працюють практично в зоні рясної пари, оскільки шахта неглибоко під землею. Душової кабіни в бараці немає, тому миються жінки у великих мисках та тазиках. Після миття, вони готують собі вечерю, яка складається в основному з відвареної картоплі та півторалітрового бутля самогону. Оскільки всі бараки покинуті, вони вибрали той, в якому працює піч. Це найголовніше, тому що можна обігрітися, висушити одяг і нагріти воду для миття. Піч топиться вугільною крихтою." - ВМ
"Шахта в місті Торез. Шахтар на ім'я Віктор приліг відпочити. Тут добре видно, як він буквально затиснутий в обіймах 60-сантиметрової лави. Лавою називається те місце, де відбувалася регулярна подача вугілля. Робота ведеться вручну, без відбійних молотків, за допомогою молота і каменетесного долота. Цей простір ще досить просторий в порівнянні з тим, що я побачив в шахті селища Кришталевого, де висота лави була обмежена 40 сантиметрами. Туди мені пробратися не вдалося." - ВМ
"Грудень. На тлі засніженого терикону в лівому нижньому кутку фотографії ледь помітна постать людини. Селище Кришталеве, де зроблений цей кадр, розташоване поруч з містом Красний Луч. Доволі стара шахта розташована в довгому яру, на дні якого тече струмок. Її закрили ще в 1913 році, але згодом вирішили, що в надрах залишилося багато корисних копалин, з високим вмістом вугілля антрациту. Зараз в ній знову працюють, при чому здебільшого сім'ями. Але працюють по-старому, видобуте вугілля піднімають на поверхню за допомогою механізму ручної тяги. Зрозуміло, що обсяг видобутку невеликий. В основному вугілля продається сусідам, у яких “чорного золота” немає. Частину видобутку обмінюють на продукти (картопля, цукор і т.д.) і побутові товари.
Шахта древня, виробництво застаріле, тому і грошей майже немає в обігу ... Буває, звичайно, що мішок вугілля обмінюють на горілку. Але це зрідка. Нині тут працюють люди немолоді, хворі і через виснажливу працю, і через випите в молодості спиртне. Так що ціну життя вони пізнали на практиці. Тому і дрібну вугільні крихти, що залишилися після торгових операцій, безкоштовно віддають для опалення дитячих садків і шкіл, в яких навчаються шахтарські діти і внуки. Ось така спонсорська підтримка для молодого покоління." - ВМ
"Втомлена після роботи Лариса знесилено стоїть біля комода і намагається зігрітися. Через постійну вологість і вугільний пил в шахті вона хвора на хронічний бронхіт, тому температура 37-38 для неї ― звичайний стан. Тьмяна лампочка освітлює обличчя, в якому, здається, вже не залишилося надії на краще майбутнє." - ВМ
"Щоб заробити на життя, потрібно спершу пролізти ось в цю діру", ― каже Володимир." - ВМ
"Донбас ― край мрій. Шахтарський будинок. Його мешканці навіть не мають грошей для того, щоб поїхати в Донецьк. Адже товарний обмін тут позбавляє від грошового накопичення. Але, як і будь-якій людині, їм хочеться облаштувати свій побут і зробити його затишним. Найдоступніший спосіб ― купити на ринку фотошпалери... Екзотичні острови і країни, пальми, білий пісок, озера і шумні діброви. Це ― вікно в світ мрій." - ВМ
"На старій, покинутій шахті в місті Торез все ще жевріє життя і йде боротьба за кожен кілограм, хоч він і поганої якості і обмінюється, як правило, на продукти. Працюють на ній тільки жінки (Лариса, Олена і Лусія). Хлопчик (на фото) виконує функції підсобника." - ВМ
"Колишня державна шахта в місті Торезі (Донецька область) після закриття продовжує працювати ― нелегально. Видобування відбувається на глибині від 50 до 100 метрів, що порівняно неглибоко. До лави доводиться діставатися, проходячи похилим тунелю завдовжки близько двох кілометрів. Видобуте вугілля упаковують в мішки і переносять наверх вручну (або, якщо хочете, вніжну, себто за на плечах). Цим, як правило, займаються молоді хлопці. Одна ходка вгору похилим штреком з 50-кілограмовим мішком оплачується в розмірі 1 (однієї!) гривні. Праця направду каторжна! Йти важко ще й тому, що порода під ногами в суцільних вибоїнах, а над головою висять багатотонні пласти вугілля, так звані коржики, які в будь-яку хвилину можуть обвалитися. Випадків обвалу, слава Богу, не було, але небезпека є. За день носій вугілля робить близько двадцяти ходок, й надзвичайно втомлюється від цього. А щоб розслабитися він часто купує горілку, закуску і… Якщо не встані вийти з шахти, то ночує всередині… Хлопцю на світлині не виповнилося й двадцяти років." - ВМ
"Луганська область. Місто Красний Луч. Селище Кришталеве. Я вже розповідав про тутешню стару шахту, яку (єдину з тринадцяти) перевідкрили. Це та ж сама шахта, де лава завширшки 40 см. Звичайно, в таких умовах важко добувати і вигрібати вугілля, тому працювати доводиться в лежачому положенні. Але чоловіки в селі досвідчені, грамотні, кріплять опори професійно, тому нещасні випадки (тьху-тьху-тьху) майже неможливі. Тут працюють і ці двоє з великої шахтарської родини. Господар шахти Володимир (ліворуч) кинув пити, оскільки в нього була проривна виразка шлунка, але курить багато. Поруч Віктор, брат його дружини. Ось він випити може. На прощальному обіді, коли нас проводжали, він запросто випив кілька літрів. І було видно, що завдяки міцному духу чоловік здатний і не на такі випробування. На обіді було багато людей, і тому приготували неймовірну кількість пельменів, напевно, декілька тисяч. Добре, що на вулиці було доволі зимно (-27 градусів)." - ВМ
"Палац культури в місті Стаханові, побудований в 30-ті роки, чудово зберігся до наших днів. У ньому іноді проводять весільні церемонії. Попереду велике трудове життя. А весілля ― всього-на-всього початок довгого марафону випробувань." - ВМ
Частково передруковуємо матеріал з розділу "Архів Фотосмаку" видання Reporters., що показує назагал архівні роботи кращих українських фотодокументалістів. А також з журналу "Геосфера" №5, 2008. Дякуємо Юлії Тарадюк за переклад та підготовку матеріалу. Особлива подяка за надані матеріали сімї Віктора Марущенка.
Віктор Марущенко (1946 - 2020) – відомий український фотограф, арт-критик та викладач фотографії. Фотографувати почав з середини 1970-х як театральний фотограф. Працював фотокореспондентом газети «Радянська культура» (1980—1991), «Советская культура» по Україні та «День» (1997—1998). Учасник понад 60 персональних і групових фотовиставок в Швейцарії, Німеччині, Франції, США, Канаді, Бразилії, Чилі, Словаччини, Росії та Україні. Учасник бієнале у Венеції (2001) і Сан-Паулу (2004). Його роботи знаходяться в колекціях музеїв, галерей і приватних колекціонерів. У 2004 році Віктор Марущенко заснував власну школу фотографії та займався викладацькою діяльністю. У 2010 році почав видавати друкований фотожурнал «5.6».